Я насилу уявляю собi такий спосiб життя. Ось Антена повертається з заводу i береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездiйсненною. День у день, рiк у рiк - поза свiтом науки. Нiхто не вникає в його роботу. Нiхто не може сказати, правильнi його iдеї чи нi. Нi з ким посперечатись i обмiнятися думками, бо фахiвцi з мiжзоряних перельотiв з'являться лише в наступному столiттi.

Навряд чи я змiг би так працювати.

А знiмки на стiнах гарнi. Вони як вiкна, вiдкритi в запаморочливо глибоке небо.

– Я зараз працюю над небом, - каже Антена.
– Розумiєш, за iдеєю це буде цiлий набiр iграшок... Ну, щоб можна було зробити небо не гiршим вiд справжнього. I ось хмари поки що не вдаються. Оптикою я зайнявся зовсiм недавно, там хитромудра механiка. Хмари виходять як вата - сiрi, нуднi...

Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?

– Що вдається?
– перепитує вiн i вiдразу ж забуває про високочастотну каву.
– Зараз побачиш. Я покажу тобi веселку, це цiкаво...

Того дня, коли ми з Адою пiшли в "Художнiй", а потiм перечiкували в метро дощ i я поцiлував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам'ятав на все життя. Iншi веселки пригадуються якось взагалi, вони схожi одна на одну, а та зовсiм особлива. Невже я розповiдав Антенi?.. Нi, звичайний збiг. Це було вже в дев'ятому класi, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рiк пiсля його вiд'їзду.

Антена ставить лампу в куток на пiдлогу. Потiм вiдходить на середину кiмнати, дiстає з кишенi срiблястий цилiндрик, рiзко ним змахує, немов струшує термометр.

Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щiльну прозору стрiчку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрiшнiй край її зеленiє, розпливається, i майже одночасно проступає третiй колiр - фiалковий.

Це чаклунство, неможливе чаклунство.

Передi мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.

Всi предмети в кiмнатi втрачають обриси, кудись вiдступають. Вони зникають, їх просто не iснує. Реальна лише ця веселка - вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.

Вона ось-ось щезне. Вона тремтить вiд найменшого подиху. Миготять i дихають нiжнi фарби. В них гуркiт далекої грози, тривожнi спалахи блискавиць над обрiєм, вiдблиски сонця в пiнявих дощових калюжах.

Я простягаю руку. "Не треба!" - вигукує Антена. На мить веселка спалахує слiпучим мiдно-жовтим вогнем i зразу ж зникає.

– Її не можна чiпати, - винувато зауважує Антена.
– Якщо не чiпати, вона тримається довго, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусiдський хлопчина...

Кiмната, в якiй ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжковi полицi вздовж двох стiн (на полицях уперемiж книги й iграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на нiй спить обiдраний плямистий кiт. Верстат, завалений iнструментами. Стiл з якоюсь напiвзiбраною електронною тумбою.

Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на однiй полицi порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратнiй муаровiй палiтурцi i вiдкриваю на тiй сторiнцi, де лежить закладка.

"Всi цi проекти подорожi по Всесвiту - за винятком польотiв всерединi сонячної системи- варто викинути в кошик на смiття".

Ого, як енергiйно! "Радiоастрономiя i зв'язок через космiчний простiр" Парселла. Гаразд, вiзьмемо щось iнше.

"Неможливо обминути цi труднощi, i нема нiякої надiї подолати їх..."

Це монографiя Хорнера про мiжзорянi перельоти. А ще? Фантастичний роман.

"При велетенському розривi у часi втрачається сам сенс польотiв: астронавт i планета починають жити вiдiрваним, марним одне для одного життям".

– Пiдбадьорююче читання. Навiщо ти це колекцiонуєш?

– А як же?
– дивується Антена.
– Потрiбно знати, як мiркують iншi...

Мiркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не мiркують. Автор довго запевняє, що ось академiк А. надгенiальний, а професор Б. надмудрий, потiм воли починають розмовляти - i що це за наївне базiкання!

– Тут є свої труднощi, - каже Антена.
– Сучасник Едгара По мiг повiрити у повiтряну кулю на двi тисячi осiб i не повiрив би в лiтак. Бачиш, якi хитрощi...