«Треба спіймати його й пошукати власника», — подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожній термос і торбинка. Мабуть, хтось зійшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько від нього, коли щось мене зупинило.

«Дивина! — подумав я. — Він пливе проти вітру!» Але все відразу з'ясувалося. Ледве я підплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневій масці. Човник не плив сам. Хтось під ним сидів.

Чоловік у костюмі для підводного плавання з важким аквалангом на спині насилу вліз у самохід. Зняв з обличчя кисневу маску, і тоді я впізнав… Проповідника.

— Ви хотіли забрати мого човника? — спитав він.

— Я подумав, його знесла вода… Він кивнув головою.

А мені, хоч я був занепокоєний присутністю тут цього чоловіка, стало весело. Аж смішно було від думки, що він подорожував по озері не на човні, а під човном.

— Мабуть, куди цікавіше гуляти по дні, аніж плисти на поверхні озера, — мовив я.

— Авжеж, — погодився він. — Лікар рекомендував мені багато ходити пішки.

— У вас кисневий голод?

— Еге ж, — кивнув він ствердно. — Тому я й ношу на спині оцей балон з киснем.

— І побачили ви щось цікаве, подорожуючи по дні?

— Кілька величезних судаків і здоровенного сома.

— Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.

— Ви вже користувалися нею?

— Я не був у небезпеці. Він з полегкістю зітхнув.

— Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.

Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.

Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:

— На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, — чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони — символ свободи, привільного життя.

— Там ночувала ватага Чорного Франека, — перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.

— Ватага Чорного Франека? — здивувався він. — А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?

«Ще один противник ватаги Чорного Франека», — подумав я.

У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?

На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.

— Ті люди з яхти, — озвався раптом Проповідник, — шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.

— На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, — сказав я.

— Може, вони вдосвіта попливли деінде? — мовив дивний чоловік. У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Нємо?» Але я почув гомін — з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповідник — не Капітан Немо.

— Хто ви такий, у лиха? — вирвалось у мене. — І що ви тут робите?

Його здивувало моє запитання.

— Вибачте, — сказав він чемно, — але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?

— Звичайно, ні.

— То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?

— Цілком, — скрушно відповів я.

Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс — сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку — на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого — на Чаплиний острів.