— Хто там? Хто там?

— Це я. Сусід, — відповів я. — Повертаюся з нічної риболовлі.

— Спіймали щось? — зацікавився лицар спінінгу. Може, навіть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.

— Ні. Нічого не спіймав. Зате дуже змок.

Він радісно захихотів, задоволений, що мені не пощастило з рибою, та ще й змок, а він лежить у затишному й сухому наметі. Знову, мабуть, відчув себе розумнішим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.

У наметі я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспірину й прослизнув у свій спальний мішок.

Мені здавалося, що я спав тільки якусь мить. Збудив мене галас на озері, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.

Я вистромив голову з намету і побачив озеро, вкрите легкою прозорою імлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в імлі, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужні мотори і тягли на буксирі по дві байдарки. В кожній сиділо по двоє гарцерів у повному спорядженні. Всього двадцять чотири хлопці.

Я приклав до очей бінокль. Помітив між ними Баську, Яструба і Вільгельма Телля. Не було сумніву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.

«Ватага спить у курені й не сподівається нападу в таку ранню пору», — подумав я.

Байдарки незабаром зникли в імлі, яка приглушувала шум моторів.

Та все ж мені було трохи прикро. Баська напевно розповів Теллеві, що я думаю про конфлікт гарцерів з ватагою Чорного Франека. Напад на острів свідчив, що Телль злегковажив моїми словами.

«Ну, що ж, — зітхнув я. — Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Острові Злочинців. Хлопець підріс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвіду, щоб керувати на свій розсуд».

Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На траві перед наметом сиділи з підібганими ногами Вільгельм Телль і Баська. На березі лежала байдарка.

— Чи не забагато ви спите після нічних переживань? — спитав мене весело Телль.

Я обняв його і запросив хлопців снідати. У мене був хліб і паштет у банці.

— Я таки з'їв би щось, пане Томашу, — потер він радісно руки. У хлопців був прекрасний настрій. — Бо ми вже о першій ранку гасали по озері.

— Знаю. Ви попливли на острів Чорного Франека.

— Саме вчасно, пане Томашу. Ватага висе збиралася чкурнути звідти. Накивали п'ятами, коли побачили наші байдарки й гурт хлопців. Вони тікали вплав до берега, покидавши дівчат і крадені речі. В їхньому курені ми знайшли наші балони для газу, лампу і ще багато чого, напевно, викраденого з наметів. Тепер ми оголосимо про це над озером і повернемо власникам.

— Не дійшло до бійки?

— Ні, повтікали від нас, мов качки. Вони сміливі тільки проти слабших, — знизав він зневажливо плечима.

— Сподіваюсь, Баська розповів тобі, Теллю, що я про все це думаю?

— Звичайно, розповів. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повинні були залишити їм украдені речі? І терпіти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табір Чорного Франека треба було повідомити міліцію, і вона відібрала б у ватаги вкрадені речі. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодіжна організація повинна допомагати підтримувати порядок. Так думають усі наші гарцери. Виходить трохи по-дурному — такий гурт гарцерів, і в них ватага злодюжок покрала різні речі. Коли ми не навчимось давати собі раду з бешкетниками тут, у таборі, то як же ми впораємося з ними в житті?

На чайнику почала весело підстрибувати покришка. Баська нарізав хліба і намаетив його паштетом. Від цього видовища настрій у мене покращав, і я перестав сердитись на Телля. Адже нічого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острів, щоб битися з ватагою, а тільки щоб забрати свої речі.

Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очікувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цікавість, звідки я тут узявся. Він відчув у цьому якусь пригоду.

— Я нічого не скажу тобі, Теллю, — мовив я йому нарешті. — Ти маєш свої власні гарцерські справи. Коли я втягну тебе в свої, ти, захопишся й занедбаєш свої обов'язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти мені… — я завагався. — Шукай над Озерищем чоловіка з рубцем на правій щоці. Зробиш мені цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловіка.

Він зрозумів, що я нічого більше не розповім. Та й ми повинні були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль і, голосно позіхаючи, виліз із намету.

Його трохи здивувала присутність двох гарцерів, які снідали разом зі мною.

— У вас щоразу нові гості, сусіде, — зауважив він. — Спершу та молода дівчина ловила для вас рибу, а тепер ці молоді люди годують вас сніданком.

— О, вибачте, це я їх запросив.

— А вчора вночі, коли ви пішли по рибу, тут хтось був і питав про вас.