ОЛЕСЬ БЕРДНИК
Поза часом i простором
Матерi, яка
навчила мене
любити Мрiю
"БОЖЕВIЛЬНЕ МАРЕННЯ"
...Засiдання свiтової Асамблеї учених наближалися до кiнця Мета Асамблеї була незвичайною - знайти шляхи для бiльш доцiльного iснування людства, вiдшукати новi форми соцiального, полiтичного та фiлософського спiвiснування.
Було багато сказано старих i нових iстин. З трибуни Асамблеї лунали i мудрi слова, i трiскунi фрази, i висока вченiсть, i явне неуцтво.
Коли проходили останнi засiдання Асамблеї, її стали зовсiм мало вiдвiдувати, а преса взагалi втратила до неї всякий iнтерес.
Та на передостанньому засiданнi сталося щось дивне. Репортери, якi ранiше дуже сумно розглядали розмальовану стелю примiщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радiоапаратiв в газети. Газети зробили за годину своє дiло - i сталося небачене...
...Конференц-зал унiверситету знову заповнили вченi. Були представники зовсiм протилежних течiй в науцi - i матерiалiсти, i найреакцiйнiшi iдеалiсти, i навiть священнослужителi рiзних релiгiй.
Засiдання, що вiдбувалося сьогоднi, стало справдi цiкавим завдяки людинi, яка стояла тепер на трибунi. Над здивованою i схвильованою аудиторiєю неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумiлi, дивнi iстини, зачаровуючи присутнiх:
– ...В безкiнечнiй пустелi Всесвiту пливуть неосяжнi зорянi свiти. Свiдомiсть неспроможна охопити надграндiозностi свiтобудови, а всi спроби хоча б частково з'ясувати суть Буття - даремнi, нiкчемнi i смiшнi...
– Десь у безоднi - пилинка. Це - Земля. На нiй - нiкчемнi своїми розмiрами iстоти, смiховинно малi! Але дух i розум цих iстот, що вiчно пориваються до шукання, - неймовiрно великi i сильнi...
– Хто вони такi? Куди iдуть? Багато людей шукають розгадки великої таємницi. Двi дороги в Науцi людства. Двi крайностi. Мiж ними - безлiч дрiбних стежечок... Плутанина, ворожнеча - а вiдгадки нема! Таємниця! Де ж iстина?
Оратор замовк. Поглянув на зал.
– Чи не ви будете нам вiдкривати iстину, мiстер Барвицький?
– прозвучав серед мовчанки рiзкий iронiчний голос. Аудиторiя зашумiла. Почувся смiх. Та оратор, навiть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далi:
– З одного боку - мiстичнi теорiї iдеалiстiв, що незмiнно приводять до першопричини i, нарештi, вимагають вiри в Творця Всесвiту, а з другого боку - примiтивнi доктрини матерiалiстiв, якi виводять великий могутнiй Розум людини з косної мертвої матерiї i, таким чином, надiляють матерiю розумною основою хоча б в потенцiалi... Закони Природи, якi дiють нiбито незмiнно скрiзь, де для цього є умови, створюючи в процесi еволюцiйного розвитку живi iстоти вiд первiсного протиста до обдарованої Розумом людини знову нiчим не вiдрiзняються вiд Творця, але тепер уже несвiдомого, що ще гiрше!..
– Це що - знищення всiєї науки?
– знову вигукнув насмiшкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокiйно говорив:
– Але є, безперечно, є вiрний шлях до абсолютного знання, який захований вiд нас Природою. Гарантiєю цього є той факт, що одна за одною падають таємницi Свiту перед зброєю Розуму. Цей шлях - в шуканнi взаємозв'язку Матерiї, Розуму, Часу i Простору...
Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокiйно вiдпив ковток води.
Це був високий худий чоловiк з розтрiпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кiстлявому обличчi, в якому була своєрiдна похмура краса. Ось вiн вiдкинув волосся з лоба, пошукав щось в записцi, яка лежала перед ним, i знову пiдняв темний незрозумiлий погляд на аудиторiю.
Всi з подивом i тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на манiяка, вчений. А вiн говорив, дивлячись кудись за голови, за стiни будiвлi, немов проникаючи силою думки в безоднi Космосу:
– Чи можна стверджувати, що є тiльки Буття, яке пiзнається нашими почуттями? Нi в якому разi! Бо це буде вульгарне обмеження безкiнечного Всесвiту, який мусить бути в своїх проявах безкiнечним так само, як в Часi i Просторi. Людина ж з своїми почуттями i аналiзом Розуму пiзнає тiльки найнiкчемнiшу частину безмежного Буття не тiльки в Часi i Просторi, а i в якостi.
Той самий молодий учений, що кидав iронiчнi реплiки, знову не витримав i, схопившись з мiсця, крикнув:
– Для чого ви спецiально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стiльки мiстики i незрозумiлостi? Чи є що-небудь поза можливостями почуттiв, ми не знаємо! А те, що ми поволi i безкiнечно пiзнаємо свiт - це ясно кожному школяревi!..
– Цiлком вiрно - кожному школяревi!
– спокiйно пiдтвердив оратор.
– Але питання йде про те, як ми його пiзнаємо, наскiльки глибоко...
– В безкiнечному Космосi є безкiнечнi кiлькостi рiзних невiдомих нам iснувань. Природа їхньої органiзацiї та координати, в яких вони знаходяться, чужi i недоступнi для нас I ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайнi простори невивчених чудесних країн, ми повиннi зупинитися на березi океану, який вiддiляє нас вiд тих чудес. Цей океан - Час i Простiр! Так, кайдани Часу i Простору зв'язують руки i ноги людства, яке, незважаючи на "прогрес"безсильне i жалюгiдне!
– Ну, це вже занадто!
– закричало з десяток голосiв з рiзних мiсць залу.