БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
"Сомнус моментарiум"
На старому диванi лежить горiлиць огрядний чоловiк у полотняному костюмi i парусових черевиках. У руцi затиснута книжка. Думаєте, читає? Нiчого подiбного. Очi заплющенi, живiт рiвномiрно то пiдiймається, то опускається в такт подихiв, рука з книжкою поволi хилиться, хилиться, а потiм ривком повертається в попереднє положення. I з часом знову починає хилитися...
Це смiшить Мар'янку. Вона раз по раз вiдриває очi вiд пiдручника, зиркає на дiдуся i беззвучно смiється. От уже любить поспати її дiдуньо! I як йому не набридне? Бабуся щодень йому дорiкає: "Диван пролежав, пiшов би хоч у парк посидiв". Не допомагає. Пiсля снiданку - на диван, пiсля обiду знову на диван. Увечерi, правда, виходить зi своїм улюбленим Мурзиком, та й то ненадовго. Посвистить якусь хвилину бiля ганку, i як тiльки Мурзик прибiжить - знову простує до пролежаного дивана. Але лягає обов'язково з книжкою. На зауваження добродушно вiдповiдає: "Не заважайте пенсiонеровi читати!"
Мар'янка скiнчила готувати уроки. Склала зошити, сховала ручку й олiвець.
– Дiдусю!
– гукнула, не встаючи з-за столу.
– Ходiмо до Днiпра!
Книжка зупиняється, розплющуються очi.
– Поведiть мене до Днiпра!
Не повертаючи голови, дiдусь невдоволено бурмоче:
– От не дасть почитати... Бач, веди її до Днiпра, наче менi бiльше й робити нiчого.
– Так ви ж спите!
– Спите, спите... Я чи-и-таю...
– I знову склепилися повiки.
– Не той... не заважай...
А Мар'янцi страх як хочеться до Днiпра. Вона вiдриває клаптик газети, крадеться до дiдуся i легенько проводить йому бiля вуха. Ритмiчне хропiння порушується, дiдусь крутить головою.
– От капосна муха!
– каже вiн.- Ушнипилась.
Побачив бiля себе смiхотливу внуку, здогадується:
– А, це ти, пустунко! Ну, чого заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Днiпра.
– Ви вже давно кажете "встигнемо", а повiнь не жде, починав спадати.
– Спаде, так ще буде...
– То що, ждати до наступного року?.. Та такої повенi скоро й не буде. Я читала, що Днiпро не розливався так уже двадцять рокiв.
– Краще принеси менi щось спрагу вгамувати.
Випивши склянку води, дiдусь позiхнув, зручнiше вмостився i знову пiдвiв руку з книжкою. Але сьогоднi, видно, всi змовилися проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвiнок. З-пiд лiжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, пiдбiг до дивана i кинувся дряпати старого переднiми лапами по холошi.
Мар'янка кинулася вiдчиняти. Незабаром повернулася весела, нiби осяяна:
– А до нас гостi!
Старий насилу пiдвiвся, спустив ноги на пiдлогу.
– Угадайте хто?
– нетерпляче Мар'янка.
Та поки дiдусь чухав потилицю, збираючись iз думками, гiсть - високий молодий чоловiк у синьому костюмi - вирiс на порозi вiтальнi.
– Добрий день, Iване Йосиповичу!
– А, здрастуйте, Ломоносов!
Господар привiтався з гостем за руку. Це вiн робив дуже рiдко, i вже по цьому колишнiй студент-кварти-рант побачив, що Iван Йосипович задоволений з його вiзиту. Потиски рук старий вважав негiгiєнiчним звичаєм i робив винятки лише у виключних випадках. Пiсля того мив руки з милом. Це повторилося й зараз. "Ломоносов" (так господар прозвав Вiктора Вiкторовича за настирнiсть у навчаннi) з усмiхом спостерiгав, як Iван Йосипович подався до вмивальника. "Майже не змiнився старий... Волосся тiльки наче побiлiшало i очi вицвiли".
– Ну, як поживає наука?
– питав Iван Йосипович, витираючи руки бiлим рушником.
– Надовго в Київ?
– Та от привiз дещо в Iнститут тонкої бiохiмiї... Захищатиму докторську дисертацiю.
Вони посiдали за стiл. Мар'янка притулилася до дiдуся.
– Докторську?.. Оце так так! Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже... Та ви скоро й до академiка доскочите, га?
– Iван Йосипович з захопленням поглядав на молодого вченого.
– Може, щось проти старостi вигадали? Он у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А менi не вiриться...
Мар'янку дуже здивувало, що дядя Вiктор вiдмовився вiдпочивати з дороги. їхав цiлу нiч i ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дiдуся вiдповiв:
– Дякую, я не стомився.
От коли б дiдусь отак! Вiн би її скрiзь поводив - i до Днiпра, i в зоопарк, i в панорамне кiно...
– А як ваше життя-буття?
– почав розпитувати майбутнiй доктор.
– Де це Катерина Митрофанiвна?
– Та пiшла на базар. А живемо помаленьку. Я оце пiшов на пенсiю, то бiльше читаю та мiжнародними проблемами цiкавлюся... А ви, як станете доктором, не забудете про наш дiм?
– Постараюсь, - сказав з усмiшкою докторант.
– Студентськi лiта не забуваються.
– Ну, дивiться. Iдiть уже розташовуйтесь, ваша кiмната вiльна, а то я заговорив вас.
"Ломоносов" узяв свого чемодана, що стояв у передпокої, i в супроводi цiкавої Мар'янки зайшов до невеличкої кiмнати, обклеєної шпалерами, в якiй вiн колись жив стiльки рокiв.
Дiвчинка щебетала, наче пташка. Розповiла, як вчиться гарно, якi новини в дворi, а найбiльше - про дiдуся. Так тяжко, так важко з ним, наче з дитиною: все на диванi - якщо не лежить, то сидячи дрiмає!