– Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?

– Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...

– А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?

– Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан.
– Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь, що ми їх ще бiльше змiцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солiднi суми, по завершенню експедицiї ви станете мiльйонером... Тож давайте займатись виключно наукою...

Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:

– Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.

– I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

– Про яку мораль ви говорите?

– Звичайну, людську мораль.

– Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.

– А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усмiхнувся:

– От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...

Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:

– Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.

– Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.

Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.

– Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився!
– Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний?
– Анiта заглянула в його зiницi.
– На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!

Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що вiн таки усмiхнувся:

– Ох ти, моя зоре!..

32

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.

Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось вiддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.

Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.

– Ну, що там?
– спитав задиханий Лабан.

– Там он виднiється напис.
– Туо вказав рукою в гору.
– Треба пiдйомника.

Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.

– Що там написано?
– не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову.
– Розберете?

– Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".

З усiх бокiв залунали голоси:

– Багатство!

– Бiй!

– Нажива!

– Алкоголь!

– Наркотики!

– Життя...

– Рулетка.

Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:

– Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.