– I того зась, i того, - обiзвався Фелiкс.
– Ми як одружимось, то ти менi й ходити не дозволиш!

– Ходитимеш у мене по струночцi! Але найперше - ми попливемо, правда? На лайнерi, в туристську подорож. "Iван Франко" i "Тарас Шевченко" - от красенi! Побачимо Кавказ...

– Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!

– На Ельбрус пiднiмемось канатною дорогою...

– Не уявляю.

– А не треба буде й уявляти - побачиш.

– Хоча б уже швидше.

Та не один раз i не двiчi обернулась Земля навколо своєї осi, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелiкс потерпав: має ж вiдкритися йому цей дивовижний свiт, iнформацiю про який досi вiн одержував тiльки завдяки слуху. Правда, вiн мiг вiдрiзнити день вiд ночi; сонце, коли прямо на нього дивитись, блiдою плямою проривалось до його мозку. А тепер... якi тi барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синiй, оранжевий...

Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?

– Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...

– Добрий день, юначе!
– I до Юлi: - Зашторте вiкна.

Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.

– Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд.
– Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання.
– Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?

– Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.

– Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку?
– говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати.
– Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...

– Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.

– Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.

Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.

Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.

– Ну, як?

– Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.

– Це нiчого, - каже професор.
– Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори на вiкнi.

Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!

– Вiдсуньте важкi штори.

Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.

– Бачу, бачу, професоре...
– прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.

– Що ви бачите?

– Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками!
– Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди.
– Ой, пробачте, я не навмисне.

Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.

Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.

– Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?

– Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?..
– вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.

– Ось моя рука, подивись.

Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...

– Та я... Дай поглянути.

Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.

– Що сталося?
– скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.

– Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!

– Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.

Професор сказав:

– А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.