"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.

"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."

В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!

"Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом.
– Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".

"Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.

Але вiдповiв йому новий двiйник:

"Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."

"I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"

"Я такий же, як i ти".

"Нi, не такий!
– заперечив Рожевий.
– Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"

"Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".

"Нi, не крапля, а велике море!"

"Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"

"Чого я хочу?
– гукнув Рожевий.
– Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"

"Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."

Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.

Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.

Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...

Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

"Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"

"Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".

"Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"

Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.

"Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...

"Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.

– Хочеш говорити - то давай вiдверто!

Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.