– Ефекти?
– Обличчя старого лiкаря знову засвiтилося усмiшкою.
– Нi, все це так i є. I дерева, й небо... Увечерi побачиш i свiй Мiсяць. Тут нiяких декорацiй немає, дiвчино. Бо хiба ж є кращий лiкар, нiж сама природа?

Отак почалося знайомство з ласкавим i грiзним свiтом Землi.

Яринi розповiли, як її, майже безнадiйну, доставили сюди, як почали лiкувати за спецiальною методикою i що лiкарняним лiжком для неї є озерце мiж деревами, а в ньому - цiлюща вода... I повiтря, насичене фiтонцидами, напоєне ароматом трав, i голубiнь неба - все тут допомагає заспокоїти бiль, впоратись з тими руйнацiями, якi заподiяло перевантаження.

З кожним днем Яринi кращало, та й лiкарi обнадiювали: скоро наша русалочка вийде на берег!

– Вiдбувається адаптацiя* органiзму, дiвчино, - говорив старий лiкар. А потiм одягнемо костюм з корсетом, уже замовлено...

______________ * Пристосування до нових умов.

– I я зможу ходити?

– Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потiм, коли хребет змiцнiє... Резерви молодого органiзму величезнi.

Яринi кортiло дiзнатися, чи вiн так i думає, чи всi цi заспокiйливi розмови - лише психотерапiя. Зосередилась, але нiяких iнших думок не сприйняла. Виходить, слова iдентичнi думкам, це ж добре! Очi їй повнилися блиском, життям. А як зрадiла, коли нарештi було дозволено вiдвiдини Геннадiю!

– Та ти й справдi живеш, як русалка!
– Хлопець став пiд березою, щоб Ярина могла його бачити.
– Можна, i я до тебе?

– Русалки ж топлять - не боїшся?
– кволо усмiхнулась Ярина.

– Ба не боюся, - весело вiдповiв Геннадiй.
– Ти ж мене любиш!

Дiвчина зашарiлася, повела очима навколо: чи нiхто не чує?

– Не лякайся, тут нiкого нема, - продовжував зухвалець.
– Вони ж знають, що ми закоханi, от i...

Отак, жартуючи, Геннадiй освiдчувався в коханнi, а дiвчину обсипало жаром, їй здавалось, що вiн просто кепкує, бо навiщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.

– Ти в цьому плавучому мiшку, Яринко, немов оранжевий кокон...

– А... а можна хоч трохи помовчати?

– Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж...

– Ну, я ж прошу, Гено...

Хлопець затулив собi рота долонею i стояв, кидаючи на Ярину смiхотливi погляди. Вона не вiдводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збiглися над перенiссям, та марно - "радiостанцiя" мовчала.

– Ти чимось невдоволена?
– Геннадiй опустив руку.
– Що тобi сказала тиша?

– Пiдiйди ближче, посидь коло мене.

Юнак умостився над самiсiнькою водою бiля її узголiв'я. Лице його спохмурнiло.

Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нiчого й не сказала Яринi. Дiвчинi стало ясно: вона втратила такий дарунок природнi Аж лячно - тепер вона зовсiм беззахисна, немiчна... 1 Геннадiй її не любить... Авжеж, не любить... Чемнiсть та ще, може, жаль... Жаль до iнвалiдки...

– Ну, що, вже можна говорити?
– обiзвався Геннадiй.

– Не треба.

– Що з тобою, люба? Губенята надулися, очi сполоханi. Чому б то?

Грайливо-насмiшкуватий тон ще бiльше роз'ятрив серце дiвчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очi й так лежала, мов мумiя.

Геннадiй устав, постояв ще трохи. Намагався "розворушити" Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пiшов, мiркуючи про таємницi дiвочого характеру. Ну, чого б ото? Чим вiн її образив?

На терасi клiнiчного корпусу бiля столика з апаратурою сидiла медсестра - лiтня жiнка з посрiбленим волоссям. Вона привiтно поглянула на Геннадiя i спитала:

– Ну, як там наша Яриночка?

– Чогось не в гуморi.

– Глядiть, - жартiвливо посварилася медсестра.
– На екранах сплески чи не сердечнi дiла?

– Сердечнi? При чому тут цей насос?

– Який насос?
– здивувалась медсестра.

Геннадiй скривив обличчя усмiшкою:

– Серце, хiба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функцiя перекачувати кров, та й тiльки.

– Та й тiльки?
– здивувалась жiнка.
– Е, нi...

– Це ж наукове визначення.

– Визначення... Функцiя... Дуже мудрi ви стали.
– Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуватi миготливi екранчики. Обличчя їй враз пополотнiло: - Ой лишенько! Що сталось?!

Прожогом кинулась iз тераси, чимдуж побiгла до Ярининого озера. Геннадiй - за нею.

Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мiшок просвiчував з глибини, нiби там палало багаття.

Медсестра, як була в халатi, так i стрибнула в воду.

V

Майже тиждень Геннадiєвi не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи вiдмову її тяжким станом.

– Та їй тiльки полегшає!
– запобiгливо усмiхався юнак, щасливий з того, що життя селенiтки врятоване.

– Бач, ви легковажите словами...
– втомлено вимовив старий лiкар.
– А слово - як вогонь, може зiгрiти й обпалити.