– На Перехресті зустрілись ми.

– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.

– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.

Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.

– Клопоту з тобою з кожним днем більше.

Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.

– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?

Дурне питання, нащо відповідати.

– Якби я…

«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».

– Як…

«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».

– Як…

«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».

Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.

– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.

– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.

Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.

Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.

– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».

Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.

Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала пані Вікторія.

– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.

А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.

Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.

На вокзалі було багато людей і бруду. Здивована Соля роззиралась навсебіч, намагалась зрозуміти, що відбувається. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилізла хвилину тому і розпитати про все у візника. Навіть зробила кілька кроків у його бік, як чиясь рука вихопила її валізку. Соля різко розвернулась, відкинувши косу на спину, різонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упізнавши знайомого.

Іронічний розслабленний настрій покинув її з початком зими. Усе частіше вона відчувала роздратування і злість, усе рідше могла дозволити собі розсміятися з наївно-дружньої витівки. Демон-поет теж не виглядав життєрадісним. Сумна усмішка, занадто блискучі очі.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав він.

– Спопелю, – байдуже відказала Соля.

Повз них пропливли дві труни на підводі, заголосили жінки.

– Що відбувається? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.

– Їдеш? Куди?

– Не можу сказати.

– Це ж чому?

– Ще не знаю.

– Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.

– Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.

– Це місто не з тих, які так просто відпускають.

Соля звела руку, вихопила валізку.

– Мене відпустить.

Він усміхнувся.

– Сподіваюсь, мене теж. Колись.

Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.