Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Традиційний щорічний збірник фантастичних і пригодницьких творів радянських та зарубіжних письменників.

Рецензент А. Я. Шевченко, член СП СРСР

Упорядник М. Ф. Слабошпицький

Художнє оформлення О. Г. Дмитрієва

Майже в кожному куточку світу почуєте ви оповіді про сховані скарби. Такі оповідки не завжди вигадка. Скількох людей у всі часи воєнне лихоліття, наприклад, змушувало ховати найдорожче для них у потаємних місцях, закопувати в землю. Не завжди скарб вертався до власника. Втрачений для всіх на довгі часи, він поволі ставав легендарним, якщо йшлося, приміром, про мистецькі витвори чи велике багатство. Багатьох науковців, колекціонерів чи й просто шукачів легкої наживи ті легенди позбавляли душевного спокою.

Скарбошукацька пошесть часом призводила до руйнування, а то й до знищення цінних історичних і мистецьких пам’яток.

Згадаймо хоча б сумну долю гробниць єгипетських фараонів. Починаючи з середніх віків, пограбування їх перетворилось у своєрідне ремесло для поколінь мешканців окремих сіл. Не збереглося непограбованим жодного місця вічного спочинку єгипетських володарів, хоч в усипальницях влаштовувались вигадливі пастки проти крадіїв.

До наших часів дійшов цікавий документ — протокол допиту, який було вчинено три тисячі років тому. Свідчення давали раб Ахенофер, селянин Аменемхеб та ще шестеро каменотесів з Хапі, котрі проникли в царську усипальницю.

Ось що вони повідомили слідству: “Саркофаг стояв у камері і був накритий кам’яним віком. Ми зруйнували те все і знайшли там мертвих царя й царицю. Ми знайшли божественну мумію царя і поряд його меч, талісман, золоті прикраси на шиї. Голова його була вкрита золотом. Вся священна мумія була вкрита золотом та сріблом і всіяна самоцвітами. Ми взяли золото, яке знайшли на мумії, талісмани й прикраси з шиї і золото з домовин. Ми взяли також усе, що знайшли на тілі цариці. Потім ми спалили їхні домовини, винесли все, що можна було винести, і поділили чесно на вісім частин…”

Нашестя скарбошукачів не уникли і деякі пам’ятки історії та культури в межах нашої країни.

Коли наприкінці двадцятих років минулого сторіччя в Києві досліджували рештки Десятинної церкви, то, за повідомленням журналу “Отечественные записки”, “народ… хапав мозаїку, уламки мармуру, яшми і різне дрібне каміння; сріблярі (ювеліри. — А. З.) вставляли цю мозаїку й камінчики в золоті та срібні хрестики і продавали”.

Неповторної шкоди науці, взагалі всій нашій культурі завдавали і “шукачі” типу поміщика Анненкова, про якого розповідали, що, знайшовши в київському Акрополі багато золотих і срібних виробів XI–XII століть, він розпорядився виготовити з них… нашийники для своїх псів.

Але в ролі вандалів виступають не тільки неосвічені, грубі люди чи викінчені негідники типу згаданого Анненкова. Нерідко траплялися серед них і такі, що називалися шанувальниками поезії, малярства, архітектури… Горезвісної слави римський імператор Нерон, вихованець Сенеки Молодшого, видаючи себе за “артистичну душу”, маючи в своєму оточенні високоосвічених людей, без вагань пограбував храм Аполлона в Дельфі, забравши звідти п’ятсот скульптур. Під час облоги Александрії він дозволив спалити найбагатшу з усіх відомих тоді бібліотеку.

Середньовіччя не поступилося давнині. Лучники Людовіка XII тренувалися в стрільбі, використовуючи як мішень… єдиний скульптурний твір великого Леонардо да Вінчі — кінний пам’ятник Франческо Сфорца. Виліплений з глини і ще не відлитий у бронзі, він був ущент розбитий.

Під час так званої “опіумної війни” 1860 року французько-англійська армія зайняла розташований за дванадцать миль від Пекіна величезний комплекс багато обставлених старовинних будівель, де містилося найбільше у світі зібрання творів мистецтва Далекого Сходу: колекції меблів, картин, шовкових тканин, порцеляни, виробів із срібла, золота та слонової кістки. Такі перлини архітектури, як палаци Розкоші, Пливучих Хмар, павільйон Фаворита й багато інших споруд, зведених серед садів, озер і фонтанів, були знищені, спалені колонізаторами протягом двох діб.

Вандалізм у ставленні до світу прекрасного дожив і до наших днів. Ось кілька прикладів.

Найвидатніший портрет пензля Леонардо да Вінчі “Джоконда” оберігається, як, мабуть, жоден інший мистецький твір у світі. І все ж якомусь відвідувачеві вдалося пошкодити його ударом каменя.

У тому ж Луврі, де зберігається “Джоконда”, порізано ножем полотно Рубенса “Дівчина з ангелами”…

Нерідко на такі навіжені вчинки штовхає бажання прославитися, вирізнитися з натовпу. Широкого розголосу в 1973 році набуло в Польщі знищення скульптурного комплексу в Лазєнківському парку Варшави. Злочинці поскидали з постаментів погруддя римських імператорів, розбили скульптурне зображення Бахуса. Мотивом їхнього вчинку було бажання прочитати про це в столичній газеті! Піймалися зловмисники на простому: один із них, прочитавши газетне повідомлення, почав хвалитися перед знайомими: “Я теж там був…”

Неабиякої шкоди культурно-історичним пам’яткам завдає невігластво. 1965 року багато швейцарських газет і журналів писали про ресторан, відкритий в одному з провінційних містечок. Його власник додумався оздобити стіни цінними церковними ризами, на матеріал для бару розібрали сповідальню, унікальну Біблію в гравірованій оправі перетворили в скриньку для сигар, дерев’яну скульптуру мадонни, розпилявши на дошки, — у міні-бар для зберігання коньяку.

До злочинного пошкодження витворів мистецтва на Заході часто штовхає прагнення скомпрометувати власті, звернути публічну увагу на брак належного догляду за пам’ятками, опротестувати нову течію в моді чи мистецтві тощо. Коли з Лувра було викрадено картину Ватто “Байдужий”, слідство встановило, що злочинця “роздратували” зміни на полотні, які виникли після консервації. Він очистив картину у своїй майстерні, усунув непотрібні, на його думку, домальовки і потім відніс полотно в поліцію.