Вход/Регистрация
Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81
вернуться

Росоховатский Игорь Маркович

Шрифт:

Я не просто гонщик-спортсмен, а водій-випробувач. Перевіряю дослідні зразки автомобіля в різних режимах, щоб конструктор міг внести необхідні зміни в модель.

Ніч, неначе кажан, безшумно летить просто на мене, розправивши чорні крила. Вона намагається заколисати і приспати мене, приглушити тривогу, а разом з нею і готовність приймати миттєві рішення.

Колона машин мчить назустріч. Фари засліплюють. Вмикаю і вимикаю світло. Встигаю помітити, що міст раптово закінчується, обривається, неначе зрізаний ножем. Попереду — безодня. Лечу в неї разом з машиною. Удар. Пітьма…

…На екрані моєї пам’яті, десь у самісінькому куточку, світиться блакитне віконце, всередині якого миготять, тіні. Невиразні, розпливчасті… Та все ж я згадую десятки своїх смертей, біль, що їх супроводжує, такий пекучий, для якого й назви годі придумати.

…Машина виїхала на галявину. Двигун чмихнув, завив, знову чмихнув і захлинувся. Доводиться вилізати.

Сморід трупів, що переповнили траншеї. Величезна спина з випнутими лопатками, нерухомі клуби м’язів. Немов обвуглена гілка, з купи тіл стирчить рука. Не до речі згадую дівчину з вологими від полуниць устами, із запахом тієї духмяної ягоди, з тонкою, як на мармурі, жилкою на скроні…

Вона казала: “Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження”. Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.

І знову ж не тому, що недосвідчений, а тому, що засвоїв істину: щоб життя не стало мукою, треба вміти вірити — вірити в майбутнє, в чиюсь вірність і чесність, хоча б у те, що кохана чекає й жити без тебе не може. А щоб вірити, треба не помічати, коли кажуть неправду ті, кого любиш…

Коли це було? Навколо — чорні вирви, смердючі траншеї, уламки кісток. Сірі, мов хмари, цинкові домовини, сірі домовини на зеленому тлі оббивки кабіни.

Дублер квапить мене, пострілює праворуч, ліворуч, хоч довкола не видно жодної живої душі. Все одно лишатися поза машиною небезпечно. Щосекунди ризик зростає. Небезпека — не тільки у ворожій кулі. Саме повітря тут небезпечне. Бактеріологічні бомби зробили його Н-середовищем, поміж собою ми називали його надбіологічним. Одного разу через аварію я був змушений вийти з машини і пробув на повітрі більше п’яти хвилин. Мені вивертало всі нутрощі, лихоманило. Всередині нестерпно пекло, доки організм чинив ще опір.

Потім стало легше.

Невже легше? Смерть — полегкість? Та чи вмер я тоді? А може, минула криза і я одужав? Одужав для нових боїв і мук?

Помер я згодом. Був убитий прямим влучанням снаряда. Цього разу мені пощастило — болю не відчув. Згорів в одну мить, спалахнувши сліпучим полум’ям.

Ніхто по мені не побивався. Як виявилось, я неодружений, жебрак, злидар. І до війська мене взяли замість когось іншого, щасливішого. Й загинув я замість дублера, якого послав усунути пошкодження.

…Виходить, я маю сина. Незаконного. Позашлюбного. Примха молодички, чоловік якої — в далекому плаванні. Син — єдина моя втіха, світло у віконці. І ось я вже не хочу помирати замість дублера. Посилаю його усувати пошкодження, а відтак маю клопіт з хворим товаришем. Боюся заразитись, та сумління не дозволяє викинути його з машини. О, дублерові невтямки, яку роль у його житті зіграв мій син, а син нічого не знає ні про дублера, ні про мої сумніви.

І все-таки я заразився. Коли нестерпний жар розтоплює мій мозок, я встигаю подумати, що майже нічого не Виграв для товариша й так багато втратив для самого себе й для свого сина. І ще я подумав: у майбутньому, в наступному житті треба бути трохи розумнішим…

Уже тоді я був чомусь певен, що знову оживу в новій іпостасі. Ота вневненість була пов’язана з віконцем моєї пам’яті, витікала з нього, мов річка з озера. Відтоді я почав дещо підозрювати й поволі вів пошуки. Якось побачив товстий прозорий дріт, що невідомо де взявся. Він ішов просто в скелю.

Я намагався розпитати своїх товаришів по училищу, по батальйону. Але ніхто з них не міг сказати нічого суттєвого, бо жодного разу ніхто з таким явищем не зустрічався, нікому з них не доводилось відроджуватися після своєї смерті, в усякому разі, жоден не пам’ятав колишнього життя. Не раз мені спадало на думку: чи не з’їхав я з глузду? Це стало б найпростішим і правдоподібним тлумаченням моїх перетворень. Роздвоєна свідомість і таке інше. Але. ж божевільний не вважає себе за божевільного…

Одного разу, коли сумніви здолали мене й не стало більше снаги опиратися їм, я звернувся до психіатра. Він оглянув мене і визнав цілком нормальним. Призначив на консультацію до іншого лікаря. Але вранці відбулася дуель. Чорне око пістолета глянуло на мене, вселяючи передчуття, що лікар не знадобиться. Так і сталось — я був убитий кулею в серце.

Пам’ятаю удар, пекучий біль. Потім мене, мов дзигу, закрутило у вогняному лабіринті, перед очима миготіли червоні, зелені, фіолетові кола. Отже, смерть, подумав я, зовсім не така, якою ми її уявляємо — не пекельно чорна. Інколи вона буває з такими ось кольорами, з такими соковитими барвами. Мав рацію стародавній мислитель, який сказав, що “після смерті в смерті немає нічого поганого”. Треба тільки терпляче пережити, перенести її. Може, він теж був добре знайомий з ною І бачив отаку веселку? А я вже знаю, що по смерті може бути щось набагато гірше — нове життя з новими, ще пекельнішими муками…

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • ...

Ебукер (ebooker) – онлайн-библиотека на русском языке. Книги доступны онлайн, без утомительной регистрации. Огромный выбор и удобный дизайн, позволяющий читать без проблем. Добавляйте сайт в закладки! Все произведения загружаются пользователями: если считаете, что ваши авторские права нарушены – используйте форму обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка

Контакты

  • chitat.ebooker@gmail.com

Подпишитесь на рассылку: