Пока мужчины вытаскивали лодку с товаром на песчаный берег, Кавитти обратил внимание на почти непроходимые отвесные скалы, окружавшие крошечный пляж. Он спросил у прислужницы, как она выбралась из этого каменного мешка, но бедная женщина ничего не могла вспомнить, а лишь только всхлипывала. У Кавитти мелькнула мысль: «Возможно, бандиты морем придут за выкупом».

Кавитти не пошел обратно в Солдайю, а, отплыв за ближайший мыс, стал на якорь. Он спрятался между скалами, так, чтобы был виден вход в бухту. Благо ночь выдалась лунная, а море спокойным. Не сомкнув глаз, Кавитти и его помощники до утра наблюдали за морем, но никто не заходил в бухту.

Взошло солнце. По-прежнему никто не заходил в бухту.

Вдруг Кавитти отчетливо понял, что навсегда потерял самое дорогое на свете. Его обманули! Он никогда больше не увидит цветок своей жизни – любимую Лулу, которая спасла ему жизнь, а он – мужчина – не смог защитить дорогую сердцу женщину.

– Гребите, черт бы всех побрал! Гребите в бухту! – заорал он на ни в чем не повинных людей.

Кавитти нашел на берегу лодку, оставленную им ночью с товаром: она была пуста. В глазах флорентийца появились слезы.

– Мы должны найти Лулу, – с трудом выдавил из себя Кавитти и отправился в скалы. Мужчины последовали его примеру.

Невдалеке от лодки Кавитти нашел грот, переходящий в пещеру. В глубине пещеры виднелось тусклое свечение. Пройдя на свет, который с каждым шагом становился все ярче, он оказался на другой стороне мыса. Внизу около моря росла одинокая сосна. К дереву была привязана Лула, – закончил свой рассказ Валерий Павлович.

– Я знаю этот сквозной грот. Он действительно находится в Разбойничьей бухте недалеко от Судака, но эту историю про Лулу и Кавитти слышу впервые, – проговорил я, вспоминая родные края.

Заканчивая эту удивительную историю, мне остается лишь добавить, что во Флоренцию молодая пара прибыла с пополнением: по дороге Лула родила прекрасного мальчика – будущего путешественника и успешного торговца.

Я лишився майже всіх друзів не тому, що зробився туговухий в армії після невдалого приземлення з парашутом, а через алкоголь. Раніше я теж не дуже жалував «зеленого змія», а тепер охолов до нього настільки, що, коли траплялося застілля з приводу і без, пив тільки те, що було безалкогольне на столі. Виходить, що травма дала мінус не тільки в барабанні перетинки, але і в дарах Вакха. Якщо від першого не можна радіти, то друге мене цілком влаштовувало.

Після довгого лікування і вимушеного неробства в госпіталі мене виписали відразу на громадянку, тобто достроково комісували з армії. Довелося відростити довге волосся, щоб закрити шрами від безлічі хірургічних втручань і заодне замаскувати слуховий апарат за вухом.

На честь приїзду сина мої батьки влаштували пишне гуляння, запросивши родичів та друзів. Перед першой чаркой реакція гостей на моє потягування лимонаду булла традиційна: «Щасливий той, хто вина не п'є, тому пий воду – вода не збентежить розуму», а вже десь після третьої: «Не п'єш – отже хворий, або падлюка». «Я не хворий!» – доводилося миттєво реагувати мені, що викликало дружню сміхотню: «Ха-ха, тобто…».

Друзі, однак, на свої гулянки запрошували. Щоб дуже не вирізнятися, почав симулювати вживання, адже для веселощів у мене і свойого захвату вистачало. Згодом цей номер перестав проходити, і мене все рідше закликали на вечірки, мовляв, п'яному гусаку твереза свиня не товариш. Я не ображався, бо знав, що п'яний тверезого не любить, як дурний розумного. Залишився один щирий прятель – Серьога, якому було по цимбалах п'ю я, чи ні.

Молодий організм вимагав жіночої ласки, і ми з другом занадилися в гуртожиток до двох п'oдружок, які навчалися на останньому курсі універу і жили разом в одній кімнаті. Я своєї Наталі відразу зізнався, що є проблеми зі слухом, та й як тут сховаєшься, якщо носиш завушника. Вона поставилася з розумінням, і ми зустрічалися більше півроку. Коли мені здалося, що ангел кохання нанизав на свою стрілу серця нас обох, я одягнувся пристойніше, купив квіти і пішов робити пропозицію.

Стукаю в двері. Відкриває Тетяна – дівчина мого друга – і сама така вся вже зібрана на валізах, а в очах журба.

– Наталка поїхала з Сергієм, – з сумом в голосі повідомила Таня, коли я увійшов. – Її розподілили в сусідній райцентр, а у Сергія там бабуся живе, і він обіцяв допомогти Наталці з житлом на перший час.

Знетямлений я плюхнувся на стілець нібито мене підстрелили. А Танюха ще «контрольний постріл» зробила:

– Наталка просила передати, щоб ти не шукав її, бо вона вважає, що від тебе будуть глухі діти.

– Які там глухі діти? У мене ж глухота не спадкова. – пробурмотів я. – Це Сірий подбав… я давно помітив, що він на Натку око поклав.

У кімнаті повисла бездонна тиша – ні голосу, ні зітхання. Це було схоже на тишу після розкриття парашута. Гуркіт мотора гвинтокрила, свист у вухах від вільного падіння все йде, залишається тільки розчинення в повітрі.

Мені здалося, що я не на стільці сиджу, а лечу вниз і від цього мене трохи нудить.

– Я теж з'їжджаю на квартиру, – пролунав звідкись зд'aлека голос Тетяни. – Навчання закінчилося, і мені треба звільнити казенну кімнату. Ти зарадиш мені з валізами?