Робота. Зайнятий я роботою був дуже, крім газети «Вісті», я працював ще й як фактичний редактор «Червоного Перцю». Крім того, за цей час сила було літературних вечірок, виступів, виїздів з групами письменників по Україні. Я багато разів брав участь і у виступах в Харкові, і в поїздках. В цей період я зробив і свого «Вія», що пройшов з великим успіхом по багатьох театрах і на Україні і поза Україною. Фейлетони й гуморески мої торкалися найрізноманітніших боків і культурного, і громадського, політичного життя – треба було стежити за цим життям, читати газети і центральні, і переферійні, треба було читати силу кореспонденцій і листів, адресованих нечисленними кореспондентами і мені особисто, і редакціям. Все це я робив сам, – ні помічника, ні якогось секретаря в мене не було. Я не в силах був за день, було, перечитати тих листів, що надходили на мою адресу.

В такій роботі промайнули роки 23, 24, 25, 26, 27. Із розваг для мене в цей час були – полювання, кінські перегони (біга). Полювання я дуже люблю. Власне, не сам «акт убійства», а люблю я природу дуже. На полюванні я кріпко відпочиваю. Коней я люблю без краю. Я в тоталізатор не грав ніколи, а міг просижувати на бігах цілі дні, дивлячись на коней. Взагалі я ні в які азартні гри не грав і не люблю їх. Чи пив я в цей час? Пив. Я п’ю давно, і в цей час пив, але це не заважало мені дуже багато і продуктивно працювати. Між іншим, алкоголь ніколи не був помічником у моїй роботі. Одна чарка горілки, або шклянка пива, – і я вже писати не можу. Писав я завжди тверезим. Писав я, як бачите, дуже часто і дуже багато. Одже, виходить, що і тверезим я був дуже часто і «дуже багато». Ніяких наркотиків я не вживав ніколи.

1928 рік. Я захворів на язву дванадцятипалої кишки. Правда, з шлунком у мене було неблагополучно давно – «повишенная кислотность», але турбувала вона мене не дуже. В 1928 році – припекло і поклало в ліжко. В березні місяці, здається, було кепсько. І лікарі і рентген опреділили язву. Порадили виїхати лікуватись закордон. Компартія і Радянська Влада дали мені змогу поїхати в Берлін лікуватися. В травні я туди виїхав. Їхав разом з актором «Березоля» Гірняком, який теж їхав туди лікуватися. В Берліні я спочатку жив в отелі «Одеса» на Limedstrasse, а потім виїхав в санаторій Bad-Saarow, д-ра Grablej'я, в 70 кілом. од Берліна. Там я прожив 1 1/2 місяці, пройшовши повний курс лікування (Ulcus cur). Повернувшись з санаторія в Берлін, я там прожив щось із два тижні. В Берліні, крім Гірняка, із Радянської України бачився з березільцями: Сердюком, Крушельницьким, Чистяковою, що приїхали туди пізніше. Один раз бачився з Веронікою Черняхівською, що жила тоді в Берліні. Зустрічався також з т. т. Фурером, Постоловським – вони до мене приїздили в санаторій з товаришом, членом ЦК Польської Компартії, прізвище якого я забув уже. Зустрівся я також там з артистами Харківської опери Сокіл (співачка) і Паторжинським та Середою. Вони їхали до Італії та застряли в Берліні. Жили ми з ними в гуртожитку Торгпредства СРСР і проводили час здебільша з робітниками Торгпредства, найчастіше з т. Грузинським та його дружиною. Часто зустрічались з т. Я. А. Ліфшицом. Двічі, здається, виступали в клубі робітників торгпредства і повпредства «Червона Зоря» – артисти з співами, а я з читанням своїх творів. На прохання зав. пашпортовим відділом повпредства (прізвища не пам’ятаю) я виступав на зборах укр. емігрантського т-ва «Воля» (здебільша галичани), з доповіддю-інформацією про культурне життя на Україні і з читанням своїх творів. Берлін мене не захопив, хоч організованість німецького життя мені подобалась. Повертався я з Берліна з дружиною Фурера тов. З. Щербиною. По дорозі, од поїзда до поїзда, заїхали до Варшави і були цілий день у тодішнього радника Варшавського повпредства тов. Ю. М. Коцюбинського. Тов. Коцюбинський показав нам Варшаву. Загалом враження од подорожі закордон залишилось таке: «Дома краще!»

1929 рік. Повернувся з закордону. Утворюється група «Літературний Ярмарок». Я приєднуюсь до цієї групи й близько схожусь з Хвильовим. Його вплив спричинився до того, що я і організаційно, коли можна так висловитись, увійшов у групу «Літ. Ярмарку». В цей час я вже почав відчувати на собі ознаки творчої моєї кризи. Уже мене не цікавила минула робота моя, її жанр і т. д., а нового нічого я не міг знайти. Партія розпочала наступ на капіталістичні елементи в країні. Забуяло нове життя, а цього життя я не можу зрозуміти, і не так зрозуміти, як відчути. Почуваю, що я десь збоку від життя. Починається п’янство моє й Хвильового. Починається найганебніший період мого життя, що тягся мало не чотири роки. За цей час я спромігся написати тільки три п’єси: «Запорожець за Дунаєм», «Вячеслав», «Мікадо». «Мікадо» я написав два варіанти: один для «Березоля», а другий для Московського Мюзік-Хола. Хоч кількісно ніби продукція в мене й була, але я одійшов од активної участі в громадському житті країни в такий відповідальний час. Мого голоса не було чути. Я сидів за чаркою. Я п’янствував. В чім річ? Чим це я собі поясняю? Виступаючи на відкритих зборах письменницького партосередку 17/ХІІ. 33 р. я сказав, що «мене сплутав неп», що «непа, – я думав, – хворість на мій час». Я хвилювався тоді і не договорив, що хотів був сказати. Я хотів сказати, що моя творча криза припала якраз на цей період, що перебудова життя застукала мене зненацька, що я зразу не зумів, не зміг перебудувати свою творчість, багацько дечого не розуміючи і не відчуваючи. Я борсався, кидався з боку в бік, брався за перо, але нічого з того не виходило, і я… знову до чарки. Я в радгосп, у колгосп, я в Донбас – починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починається в «Новій Генерації» голобельна критика всього мого літературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозуміле. В Харкові мого «Запорожця за Дунаєм» розцінюють, як найгострішу сатиру, що була коли, на емігрантщину, а в Тирасполі її знімають з репертуара, як річ петлюрівську і контрреволюційну. Свою п’єсу «Вячеслав» я читаю в Харкові серед кваліфікованих педагогів, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – її визнають, як річ корисну, а в Полтаві її знімають з репертуару, як контрреволюційну, наклепницьку і т. д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедію!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишіть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишіть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима і тремтячою рукою не може написати двох слів: «Остап Вишня». «Куди підеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своєї літературної роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своїх творів і взагалі своєї роботи. Мене хвалили, мене лаяли, мені плескали, мене видавали, мої книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по діловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – ніхто. Позитивне чи негативне це явище в літературі, куди воно йде, куди веде – ніхто не говорить. Тут сам захитався, підтримки треба, а тут голоблею по голові: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комуністичної партії.

– Миколо, що робить? Що твориться?

А Микола:

– Давай вип’ємо!

П’ємо.

А виходу нема.

Я до авторитетного товариша т. Хвилі із авторитетнішої установи. Щиро, одверто:

– Почуваю, що не можу нічого путнього написати. Боюсь, щоб не розцінили мою мовчанку, ніби я причаївся в цей час, не хочу допомагати ні партії, ні владі. Дайте зрозуміти, дайте відчути, що твориться. Я хочу, але не можу, не виходить.

Мені одповідають.

– Творчі кризи періодично бувають. Це зрозуміло. Ми вас вважаємо по цей бік барикад, з нами!

«По цей бік барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партією, з Радянською Владою, що переможно нищить капіталістичні елементи в країні, що завершує в чотири роки п’ятирічний план великих робіт. Адже ж «по цей бік барикад» можна й спати.

А я п’ю!

Я знову до Хвильового, якого я безмірно люблю, якому я вірю більш, ніж собі:

– Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!

А Микола:

– Давай вип’ємо!

І так мало не чотири роки п’янства.

Правда, постанова ЦКВКП(б) від 29/ІV.32 р. повернула мене до активної громадської роботи в президії оргкомітету Спілки Рад. письменників України. Я почав активно працювати, як Голова мат. – побутової Комісії Оргкомітету. Але, літературної продукції в мене не було. Влітку 1933 року виїхав у село Луку, на Лохвиччині, щоб, організовуючи «Будинок Творчості» для письменників, разом з тим вивчаючи життя нового села, написати книжку.

Але… Постріл Хвильового, дні і тижні мало не божевілля і все пішло шкереберть. Нічого я літом для літератури не дав.

Восени цього 1933 року, приїхавши з села, я взяв себе в руки, кинув пить і почав лікуватися. З вересня місяця я ні чарки, ні шклянки нічого не випив. Фізично і морально почав швидко одужувати. 3’явилися енергія і бажання працювати. Почав писати в «Комсомольці України», у «Вістях», в «Літ. газеті». Виїхав на Куп’янщину для вивчення роботи політвідділу Куп’янської МТС, щоб написати про його роботу для альманаху, що його видає Політсектор ОБЛЗУ до з’їзду партії й до роковин роботи політвідділів МТС. Я написав чотири речі. До з’їзду письменників мав видати книгу про роботу політвідділів МТС.