Світ дівчинки Соні. Казковий світ лісу та справждня дружба між дівчинкою та хлопчиком.
1
Йде дощ. Мокрий асфальт світиться від калюж, які віддзеркалюють дерева й світло від ліхтарів. Вогники міста запалали, затуливши собою хмарки. Вогкою вулицею лише чутні кроки. Двоє перехожих ідуть, тримаючись за руки: чорнява жінка з гарними чорними очима у білому легкому платті та поруч з нею зовсім не схожа на неї маленька дівчинка у рожевому платті, з білими кучерями, блакитними оченятами й круглим обличчям.
Хто не повертався увечері додому, той не знає, що місто живе як і вдень, так і вночі.
Я не назвала місто. І мені соромно. Одеса – найгарніше місто у світі. Я народилася у ньому. Але найцікавіше приваблює у ньому те, що воно завжди має змінний настрій.
Ніч не має обличчя. Он там з’явився повний місяць, а через п’ять хвилин сірі хмаринки крадуть його. Краплина за краплиною ллє теплий дощ.
Я йду з мамою за руку. Мені зовсім не лячно, бо зі мною моя мама. А знаєш, як буває лячно? Ти засинаєш у кімнаті. Темно. А просинаєшся і нікого немає поруч – плачеш, тремтиш, бо боїшся, а сьогодні чомусь ми йдемо вулицею і я зовсім не боюся темряви. Вона від мене ховається, мабуть, тому, що є вогники, які палають, вони такі яскраві.
Ай, я знову вступила в калюжу. Прийду додому, а мама буде сварити, що я така незграбна.
От машина проїхала. Така цікава, червона, без даху, у ній сидять смішні люди з вітряними зачісками. Крок за кроком ми прямуємо кудись, мама сьогодні говорила про якийсь потяг та я так і нічого не збагнула, а що можна у чотири роки розуміти, коли так багато цікавого навкруги.
Ми сіли на потяг. А як ми їхали я вже й не пам’ятаю. Мене охопив сон, бо лагідні материнські руки обійняли мене, і уві сні я продовжила прогулянку містом.
Неймовірне відчуття, коли дорослі тебе беруть із собою у свою подорож, ведуть за руку, несуть валізу.
– Я люблю тебе мамо, – констатую я уві сні.
Мама лагідно доторкнулась до моєї спини. Гойдання потяга нагадали мені колиску, а вітер наспівував колискову:
Засинай, маленька,
Оченятка закривай,
Баю-баю-бай
2
Прокинулася я від того, що мама мене розштовхувала у різні боки та ніжно шепотіла:
– Сонечко, вставай, нам виходити. Хутчіш.
– Мамо!
Покліпала я очима, потерла руки, зітхнула та сонно пішла з мамою. На вокзалі нас зустрів Петро. Я його впізнала, бо багато разів бачила на фотографіях. Це мамин брат. Схожий на неї. Він узяв наші речі і почав швидко розповідати:
– Катерино, їй уночі ще гірше стало. Добре, що ти приїхала. Тільки Соньку ти б з собою не брала.
– Чому ж?
– Нікому буде за нею доглядати.
– Не турбуйся.
Тут і я вирішила щось сказати:
– Мамо, і не потрібно мене доглядати, я і сама доглянусь.
Дядько Петро посміхнувся, промовляючи:
– Ти так подорослішала, а ще така маленька.
Нічого я не маленька, мені аж чотири роки.
Мама нічого не промовила, лише посміхнулася. Ми сіли у мікроавтобус і поїхали вулицями. Літо. Я тут ніколи не була. Запам’ятовувала годину дороги: поля з соняшників, кладовище і багато одноповерхових будинків із квітами, які чомусь були білі та фіолетові. Дивне село з двома кольорами квіточок, схожих на дзвіночки, але не вони.
3
Дім. Я зрозуміла куди ми приїхали – до бабусі. Ніколи не була я до цього у неї. Мамі ніколи було мене сюди везти: то я у дитячому садку, то з татом.
О, я ж не розповіла про свого батька! Він у мене розумний. Я на нього схожа, маленька копія. Він працює актором. Його по телевізору можна побачити. А зараз поїхав у відядення. Мама так говорить: «Наш батько повернеться з відядення, то ти підеш з ним на роботу».
Ото буде цікаво з дядьком Васею знімати щось на камеру. Я йому завжди воду приносю.
Пам’ятаю, що перечепилась через дріт і водою дядю Васю облила.
Була ж справа. Я засмутилась, розплакалась, а дядько Вася тільки розсміявся та цукерками пригостив. Тому на роботі у батька завжди цікаво.
Це його відядення на якусь конфецю. Дорослі знають, мабуть, багато приходиться їздити у ці відядення, до яких не беруть доньок.
А мама у мене їсти готує. Ні, не тільки мені, ще п’ятистам людям. Я це число по телевізору чула і вивчила. Може й більше.