В центрі уваги знаходиться головний герой Дмитро. Дмитро – дуже талановитий та шановний музикант, у якого склалася тяжка історія життя, під час якої він багато чого втратив й здобув. В процесі свого життя Дмитро був дуже хорошою людиною. Він завжди цінував і піклувався про своїх рідних і близьких йому людей. Всі ми не без ворогів та друзів і Дмитро не став виключенням та на жаль доля дала йому зрозуміти те, що між дружбою і ворожнечею лише один крок. Життя нагородило Дмитра найгіршим ворогом – колишнім найкращим другом. Але доля була поблажлива, тож вона подарувала йому велике кохання, у лиці прекрасної дівчини Анни. Адже саме вона допомагала Дмитру в найважчі моменти його життя, даруючи йому найголовніше у житті: любов та натхнення. Нажаль в їхнього щастя була велика кількість підводних каменів, одним з яких сталася подія, яка назавжди змінила життя наших героїв.
Ця історія, яку мені вистачило хоробрості назвати повістю, була написана мною у 13-ти річному віці, в ніч з 3 на 4 січня, що з самого початку планувалось, як сценарій для кінофільму. Я відправляв даний твір, розміром у 2 сторінки, в кіностудії по всьому світу сподіваючись, що колись мені прийде позитивна відповідь на те, що я вважав мистецтвом та в надії, що по моєму сценарію колись буде знятий фільм, за який я отримую Оскар.
Цим дитячим мріям прийшов кінець із приходом більш старшого віку, разом із розумінням того, що якщо ти хочеш, щоб твою роботу помітили зроби її якісною, креативною та оригінальною.
Так я і спробував зробити. Тому під кінець 17-ти річного віку, на початку 2021 року, до мене прийшла ідея переписати юнацьку саморобку під певну розповідь, яка буде більш схожа на книгу, хоч и доволі малу, з надією того, що вона матиме вплив на суспільство та його думку. Чи вийшла ця спроба? Вирішувати не мені, а Вам шановний читачу.
Ця розповідь є моїм дебютом, через що прошу віднестися до сприймання твору, як до звичайної спроби юнака довести світу значимість свого літературного та певного життєвого бачення.
Під кінець свого вступу, автор виражає подяку своїй родині та друзям, без підтримки яких він і рядка би не написав.
Дякую!
Приємного читання!
“Не опускай очей ти від ударів року. Той хто пав духом Згине раніше строку”
Омарям
Спогади мелодії
Одного вечірнього дня, у невеличкому але багатим на історію містечку в Швейцарії, під кінець робочого дня, в офісі одного філіалу крупного всесвітньовідомого видавництва, журналіст даної газети на ім’я Артур, простий хлопець середнього зросту на вигляд не більше 28 років із світлим волоссям, здав свою ново-написану статтю на перевірку керівництва. Після ретельного читання статті “Бульдог”, саме так між собою називали колеги редактора, через великі щоки та тяжкий характер, виразив свою думку про статтю Артура:
– Ви отримуєте гроші за друкування гідного матеріалу, гідного нашого видання, а не за цю словесну витівку, яку Ви видаєте за якісно виконану роботу.
На що Артур одразу ж відповів:
– Мета моєї роботи полягає в тому, щоб донести до суспільства історії, які в першу чергу гідні його самого, а вже потім Вашого видання.
Насупивши брови та недовго думаючи, пан Грубер, так по справжньому звали редактора, відповів:
– Якщо, за Вашою думкою, наше видання не гідне на увагу з боку суспільства, то я раджу Вам дізнатися у його компетентних членів, де б Вам знайти нове місце роботи.
Залишивши офіс та водночас зібравши свої речі, після чого віднісши їх до квартири, яку тривалий час винаймав, Артур вирішив прогулятись в останнє містом, адже він прийняв для себе рішення назавжди його покинути. Вечір був теплий, а вітер легенько віяв навколо, тому Артур вдягнув тонку сорочку намотавши на шию улюблений помаранчевий шарф, який завжди нагадував йому про приємні дитячі спогади, як він із дідусем та батьком купався на морі у той час, як мати з бабусею бавилися із його молодшою сестрою на піску.
– О Боже, як же ми виросли! – , подумав про себе Артур. Сестра вже давно вийшла заміж та живе у Франції із своїм чоловіком та сином, дідусь і бабуся рік тому відсвяткували 60-ти річчя спільного життя, а батько з матір’ю живуть самотнім, спокійним життям у Женеві. Лише у самого Артура не булло розуміння того, що таке стабільність у житті, адже жага до боротьби за права і свободи та мета донесення людських історій до суспільства не залишала його ні на мить. Хоча все життя він хотів жити так само спокійно, як і жили його батьки, але цілі які Артур ставив собі на дорозі життя, відповідно до яких він з усіх сил намагався жити, ні на мить не давали йому зупинитися. Власне до батьків і вирішив поїхати Артур. Він давно бажав їх навідати, а ще й після втрати роботи та зміни місця проживання – це рішення напрошувалося саме-собою.
Підійшовши до моста, пожовкле осіннє листя, що падало з гілок дерев, легенько скрипіло після кожного разу, як на нього ступав Артур. Дивлячись у води річки можна було розгледіти маленьких рибок, що наче літали плаваючи у воді. Іноді Артур відчував себе такою ж маленькою рибкою, що пливе на зустріч руслу річки, не бажаючи йому підкорятись. Прогулюючись старими кварталами містечка, Артур відчував дух історії цих місць, які наче наповнювали його своїм досвідом та одаровували щирістю. Під захід сонця, Артур не зміг собі відмовити у можливості в останнє помилуватися містом з вершини міського собору, який височів над містом, як велет неймовірних розмірів. Дивлячись на захід сонця, Артур милувався містом, у якому провів більш ніж п’ять років свого життя, де написав більшість своїх успішних статей, пізнав історію своєї держави, встиг пізнати кохання та в ньому розчаруватись і найголовніше отримати досвід на все життя, завжди стояти на своєму, якщо ти певен, що те, що ти робиш того варте та ніколи не зраджувати самого-себе.
Наступного ж ранку, юний та амбітний журналіст сів на потяг та поїхав до своїх батьків у Женеву. Під час дороги, Артур милувався краєвидами, що захоплюють подих та дають змогу забути про проблеми буденного життя.
Приїхавши до Женеви, Артур одразу ж відправився до батьків, водночас прогулюючись вуличками та кварталами, на яких він виріс, несучи чемодан за собою. Підійшовши до дверей квартири та натиснувши на дзвінок, Артуру відчинила двері його мати. Побачивши сина вона була в захваті, адже не бачила його із самого Різдва. Батько почувши рідний голо одразу ж вибіг із своєї майстерні, в якій займався улюбленою справою вирізаючи різні вироби із дерева. За чашкою чаю Артур розповів батькам за сімейною бесідою про всі події, що сталися у його житті за останній час. Батьки без вагань дозволили залишитися сину на стільки скільки йому буде потрібно але Артур будучи дуже гордою людиною сказав, що буде жити в батьків на правах орендаря кімнати. Батьки Артура були не в захваті від такої новини але знаючи свого сина не стали із ним довго сперечатися.