Через годину, Я вже був майже не місці. Чим ближче Я підходив до поселення, тим частіше зустрічав на своєму шляху пеньки. Напевно, місцеві жителі використовували для опалення дерева. Якось дуже примітивно. Та думки про те, що тут сталось, перервались. Я побачив дах, який виднівся із-за кушів. Я обережно підходив до поселення. Але потім зрозумів, що мені нічого не загрожує та вийшов з лісу.

Побачене вразило мене і засмутило. Нажаль, поселення було покинуте. Давно покинуте. А в низині було не тепліше. Дерева явно були широколисті, а не голкові. Але вони були сухі, і явно не одне лто. Можна припустити, що поселення не занепало і його покинули з плином часу. Я бачив такі поселення. Вони будинки не однакові. Одні більш розвалені, інші менше піддались руйнаціям. А тут всі майже однакові, наче люди разом пішли звідси.

З поселення вела одна лише дорога. Але ця дорога могла виявитись занадто довгою, а Я на це не розраховував. Та і поки Я повернусь вже буде сутеніти. Ще одна ніч в сирій печері, але це було ліпше, ніж заблукати в гірському лісі. Завтра піду шукати жителів. Десь же вони мають бути. Можливо, Я навіть знайду спосіб полагодити мій зореліт. Та це буде потім, а зараз Я лягаю спати. Попереду довга дорога.

9 Єлтъ 76 З.Р.З.3:24

Продовжую вести щоденник. Вчора Я знайшов покинуте поселення та зрозумів, що довго не протягну. Вирішив знайти хоч когось…

Взявши з собою достатню кількість продуктів, Я вирушив в дорогу. Схід сонця збігся в часі з приходом до поселення. Тепер мені в прямому сенсі була лише одна дорога.

Я розраховував на важче пересування, але дорога була непогана. Розчищена від гілок і посипана камінням. Йти було не дуже важко і вже за декілька годин Я був біля ще одного поселення. Так, так. Ще одне поселення. Набагато більше й розвиненіше.

Мене зустріли високі мури з різьбленням, просто прекрасним різьбленням на воротах. Мур був висотою в кілька сажнів4. Ворота були трохи вищі за мур. Не на багато. На якісь кілька ліктів5. Здавалось, ворота, як і мури (вони також були прикрашені різьбленням), були споруджені не для захисту… Або ж розрахунок був на те, що недруг, зачарований красою твердині, відступить, або піде на поступки, аби лиш не руйнувати таку красу. Майстри, які прикрашали цю величезну оборонну споруду, знали свою справу. А також не боялись висоти.

Різьблення ілюстрували якісь події. Мені здалось, ці події якось пов’язані з містом. Деякі зображення були нейтральні, наприклад, тварин або рослин. Я довго розглядав браму, перш ніж зайти. На брамі, Я так думаю, був зображений герб міста: дерево і меч з лезом донизу – символ захисту.

Брати штурмом град вже не потрібно. Ворота були відчинені і біля них не було нікого. Всередині Я побачив лише пусті вулиці. Біля стайні стояли декілька колісниць. З кількох були зняті колеса. Спочатку Я не звернув уваги. На тонкому шарі снігу, який тут лежав (на горі снігу було більше), виднілися свіжі сліди саней. З слідами Я знався, ми з Батьком часто полювали разом. Батько любив полювання а Я любив проводити час з ним.

Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…

Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…

За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.

Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:

– 

Агов! Ти хто?

Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.

– 

Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.

Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.

Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.

Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пч і сказав: