Вiрменська Читанка

Аннотация

Первая хрестоматия армянской литературы на украинском языке для упрочения взаимопонимания между двумя великими народами.

Типа Введения: что о чём, что про что, что за чем и вообще зачем… Ованес Туманян (1869-1923) Сделал для восточно-армянской литературы примерно то, что Пушкин для русской: поднял ее на мировой уровень современной ему эпохи. Стихи О. Туманяна милы и полнозвучны, но его «фирменное блюдо» – сказки, которые умел сплетать мастерски, со смаком, а может просто воссоздавал слышанное в детстве от мужичьих менестрелей-балагуров. Хоть так, хоть эдак – честь ему и хвала, а поскольку вытребеньки простого люда сподручней передавать украинским языком, он и выбран для перевода сказки Туманяна Храбрый Назар . *** Аветик Исаакян (1875 – 1957) (Аветик слева) В прозу не совался, вероятно, прикинувши, что так целее будет в разворочённом бурей мире. В литературном плане сопоставим с Туманяном так же, как Лермонтов с Пушкиным. Армянские корифеи—в отличие от российских—водили личное знакомство. Заглавное стихотворное произведение творчества Аветика Исаакяна—поэма Абу-аль-Ала Маари —в данной публикации также представлено на украинском языке, поскольку на русском имеется подстрочник вытуженый В. Брюсовым в 1916 г. *** Да, армяне трепетно перепечатывают «перевод» Мэтра самыми люксусовыми изданиями, присваивают его имя всему, что подвернётся («…имени Брюсова…» и – Google тебе в руки), пусть даже ритмам поэмы Валерий Яковлевич устроил полный геноцид, «суры» переиначил в «касыды», а и… ну, говорю ж, подстрочник. Чего и следует ожидать, когда литературой рулюет политика. Туманяну в России повезло больше, однако, к русско-язычным читателям он дошёл в цветущую сталинскую эпоху (банкетный стол в «Свинарке и Пастухе» помнишь? вот же ж жили люди, а?…) и с тех пор остались классическими монументами тому, как следует переводить. Короче, чтоб не нарваться на политичный окрик «А ну-кась, на основы не замахуйся!», позвольте просто предложить вам Первую Хрестоматию Армянской Литературы на украинском языке – «Вiрменська Читанка». Ануш ыни ! Смачного! C. Огольцов Степанакерт, 2021-10-16 Говганес Туманян Назар-Смiливий Так, чи інак, a кажуть жив такий собі бідак – Назаром звався. Ледар, яких світ не бачив. А боягуз! А страхополох! Сам-один з подвір'я й на крок не ступить, хоч убий. Із ранку до вечора до жінчиної спідниці, мов пришитий: вона з хати – він за нею, вона до хати – він слідом. За те й прозвали: Назар-Боягуз. От якось поночі виходить Назар-Боягуз услід за жінкою на подвір'я. Ступив за поріг, бачить: місяць уповні, сяє – аж ну! Мовить Назар: – Оце, жінко, тай ніч!.. Тільки каравани різати… Серце так ото й шепоче: "Йди-но, розбий царський караван, що з Індії суне. Добра награбушь! Повнісіньку хату". А жінка на те: – Сиди вже мовчки, бачили таких різак. Назар їй: – Дурепо! Чого встряла? Не даєш караван пограбувати, добра в хату добувати! Дивись дограєшся – повчу, як з чоловіком розмовляти. Як розбурчався! А жінка до хати – миг! І двері на засувку: – Щоб ти луснув, боягуз! Оце і одправляйся каравани різати. Лишився Назар за дверима. Од жаху аж посинів. Вже й молив, вже й просив, щоб відчинила – дзуски! Нема діла; пішов під стіною скулився, протремтів усю ніч до світанку. От і сонце зійшло; настраханий Назар все під тою ж стіною, очікує коли жінка вийде – одведе до хати. Жде, думу думає. А день літній. Спека. Мухи дзижчять, як скажені. А цьому ледацюрі ліньки й носа втерти. То мухи вже й ніс йому обліпили, на губі рояться. Допекли-таки: підвів руку – лупонув. І—як ляснув себе по мармизі—сипонули вбиті мухи. – Овва! Чи ти ба?..– здивувавсь Назар. Хоче злічити, скількох за раз коцнув – не здужає. На око, начеб, більш, як сотню. – Ти-ба,– каже,– так оце такий я чолов'яга? А досі й гадки не мав!.. І ото щоб я—здатний разом сотню вжвакнути—тай тримавсь баби негідної!.. Підхопився і, як стій, до сільского старости. – Славайсу, пан староста. – Славайсу, синку. – Пан староста, оце таке й таке діло. Розказав про подвиг свій; і що жінка ота йому вже нідочого, тільки-от проханнячко є: хай пан староста напишуть, яке він, ото, діло втяв, аби вже в безвісті не лишилося; а так усі прочитають – знатимуть. Отже староста, жартома, на шматку ряднини пише: Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупоне – юрма з копиць! Тай дає йому. А Назар тую ряднину в'яже на жердину; уламок ржавої шаблюки при боці почепив; в сусіди вислюка поцупив, сів і – з села потріхкотив. За село вибрався, якусь дорогу обрав – їде, а куди – невтямки. Їде-їде: озирнувся—села не видно вже. Пойнялося серце страхом. Аби дух cобі підняти, почав він щось під ніс мурмотіти—мугиче, сам до себе говорить, вислюка шпетить. Що далі їде, тим більш страхається; з більшого страху він голос підвищує – верещить, горлає! Вислюк і собі заревів!.. Од того гвалту-граю птахи з ближчих дерев розлітаються, зайці по кущах розбігаються, жаби з трави у воду кидаються… Назар від cвого ж голосіння ще більше голову втрача, а як вже у ліс заїхав, то ніби з-під кожного дерева, з будь-якого куща, з-за кожного каменю—звідусіль!—оце зараз на нього звірюка кинеться, або вже розбійник. Нажаханий, таке підвів він валування – ажно у вухах дзеленьчить. І нагодилося ж, що саме під той час якийсь тюхтій-селянин їхав через ліс конем. Як зачув той гвалт страшенний, спинився. – Вай,– каже,– оце встряв я у халепу, то ж ніхто більш, як розбійники… Коня кинув, сам до лісу і – ну, п'ятами кивати! Втік… Ласкава доля! Назар-Сміливий, валуючи, підходить—ти ба!—посеред дороги кінь засідланий стоїть, його дожидає. З вислюка він злазить, на коня сідає, далі рушає. * * * Довго їхав чи ні, йому вже краще знати. Заїхав до села якогось. Він села не знає село – його. Чи туди, чи сюди? Од якоїсь хати музику чути – погнав коня туди. Під'їхав і утрапив на весілля. – Добрий день вам. – І тобі добра від Бога, просимо до нас з дороги. – Та заходьте ж! Заходьте, гість-бо від Бога. І ведуть, з отим прапорцем його, у голові столу приміщають. А там таке вже ласе й гарне перед ним понаставляли—і наїдків, i напоїв. Весільчани взнать цікаві – хто цей дивний незнайомець? Один, що сидів ген наприкінці, свого сусіду–штурх!—на гостя кивнув, розпитує; той подальшому показав, запитав. Отак, по черзі—один одному покивав, одне в одного спитав—прилинуло до голови столу, де староста сидів. А староста і примудрився вичитать на прапорці у гостя: Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупоне – юрма з копиць! Вичитав і з острахом переказує своєму сусідові, той наступному, той ще далі, третій – четвертому. Отак доходить ген до дверей і все весілля вже аж гуде: "Ти-ба! Цей новий гість ніхто інший, а сам Назар Сміливий: сила й міць! Раз лупонє – юрма з копиць!" – Отакої! Це ж сам Назар-Сміливий!..– гукнув якийсь хвалько.– А як вже ж змінивсь! Навіть я насилу впізнав… І знаходяться вже люди з готовими оповідками про його велики подвиги, i як вони, було, з ним колись… – Як же ж такий чоловік сам-один, без слуги?– дивуються незнайомі. – А то така вже звичка, не до шмиги йому слуги. Якось і я спитав, а він на те: "Що з отих слуг? Мені й так увесь світ годить-прислуговує." – А чого ж це шаблі доброї не має? Таку іржаву залізяку почепив при боці. – В тім-то й річ, що отим шматком іржавим шварконе і – юрбу на шмаття: дрібніше, ніж шаблюкою. Бо з тою, бач, i простий герой зуміє. І задурені люди встають, за здоров'я Назара-Сміливого п'ють. З по-між них розумник виходить, звертається до Назара з промовою. – Ми,– каже,– давно чули про славу твою велику, прагли також й вид уздріти, аж ось і дочекалися – тут ти, з нами. Бачимо на власні очі. Назар стогне, рукою одмахуеться. Присутні значуще перезираються, підкивують; знаємо, мовляв, як стогін цей і помах розуміти треба. Там ще й співець знайшовся, миттю пісню склав, проспівав: Сповнив щастям ти нам зір, Беркут дужий наших гір, Світу гордість і кумір, Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупонеш – юрма з копиць. Скривджених ти захисник, Вибавитель від мук злих, Од неправих рятівник, Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупонеш – юрма з копиць. Прапор твій нас надихає, Шабля пломениста сяє, Кінь, мов блискавка, гасає, Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупонеш – юрма з копиць. І хмельні весільчани, як порозходились, то рознесли по всіх-усюдах, що їде Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупоне – юрма з копиць. У всіх тількі й розмов, що про геройства його дивовижні, грізний вигляд його розписують й усім новонародженим ім'я дають – Назар. * * * Із весілля подавсь Назар далі, їхав-їхав, тай заїхав на поле зелене. На зеленім на цім полі коня пастися пускає, прапорця втикає, у його затінку спати лягає. А там, бач, жили сім братів-великанів—сім розбійників— у замку на горі , що поруч височіла, і скільки довкіл око сягає вони своїм вважали. Великани тай помітили, що хтось там на поле їх припхався, з коня зліз. Дивом вони здивувалися: то ж яке серце й скільки життів мусить буть в того зухвальця: мало – на поле їх заїхав, так ще й коня пускає! А в кожного з тих великанів палиця була о двадцять п'ять пудів. Тож вони оті свої двадцятип'ятипудові палицї беруть, йдуть. Дісталися, і що ж бачать? Кінь траву собі хрумкає, чоловік якийсь розлігся-спить, у головах прапорець стирчить, писане на прапорці вістить: Назар-Сміливий: сила й міць! Раз лупоне – юрма з копиць! Вай, то це ж Назар-Сміливий!.. Лобуряки й пальці собі поприкусували, де стояли – прикіпили. Адже звістка, рознесена хмільними весільчанами, й до цих місць сягнула. Тож в неборак ажно й слина посохла, завмерли – ждуть, поки Назар висипається, прокидається. А той як прокинувсь та продер очі—ой, леле!—сім страхолюдних великанів стовбичать зусібіч, вже й здоровезні палиці на плечі повскидали: серце в бідолаги обірвалось й гулькнуло хтозна куди. Схопивсь на рівні, під прапорець свій тулиться і – ну! – тремтіти, як лиш листочек восени тріпоче.

Конец ознакомительного фрагмента.