Людмила Козинець
БУЛО, Є I БУДЕ...
Оповiдання
Що нам - таємниць не вистачає?
А. та Б. Стругацькi
...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зеленi трави:
– Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
– Ти чаклунка, бабо?
– Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
– Бабо, бувають чаклунки?
– Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...
– А в бога ти вiриш?
– Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?
– "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?
– Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.
Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:
– Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.
Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом.
Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:
– Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.
– То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою бiда i трапиться.
– Це вiд одного погляду? Не може цього бути.
– Ет! Хома ти невiрний. У свiтi ще й не таке бува.
Таки так. У мене в лабораторiї сидить хлопчина. Сергiйком звати. Шiстнадцять рокiв. Хоче стати кiбернетиком. Все б нiчого, тiльки хлопчик цей поглядом рухає стрiлку на шкалi будь-якого приладу. Саме поглядом i саме чомусь стрiлку! Виявилося випадково - розважався Сергiйко на уроцi фiзики. В лабораторiю прийшов сам, продемонстрував свої таланти i пiшов по вiддiлах. А ми з Андрiєм прилипли до пiдвiконня - куримо. I як же все це розумiти? П'ятдесят чотири експерименти - жодного зриву. Виводили Сергiйка в iншу кiмнату, екранували - повзе клята стрiлка. Потiм хитромудрий Андрiй її заклинив. Так вона взагалi зламалася.
Ну, Сергiйко ще нiчого: хлопець метикуватий, настроєний миролюбно i до здiбностей своїх ставиться з гумором.
А ось на тому тижнi заблукала одна дамочка. I де вони такi капелюшки беруть? Особисто я подiбнi споруди з пiр'ячка та вуалi тiльки в iсторичних фiльмах i бачив.
Дамочка впала на стiлець, уважно подивилася на мене з-пiд блискучих повiк i почала таке верзти, що за п'ять хвилин я поцiкавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в iнститут - невiдомо. Я її збув Андрiєвi i втратив на цьому цiнного працiвника. Справа, виявляється, була в тому, що вночi дамочка чула потойбiчнi голоси i ось прийшла до нас по допомогу. Андрiй, звичайно ж, захотiв цi голоси почути - з метою наукового пiзнання. У-у-у, змiй.
Так менi й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповiдати йому байки з iнститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через двi сотнi запитань щойно придуманого "тесту" i з таємничим виглядом передали йому "психологiчний портрет"... Сором, хлоп'яцтво, звичайно... Але помста була страшною. Пiсля публiкацiї матерiалу почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома i на роботi. Нас навiть обзивали екстрасенсами. Всi вимагали чудес. I ми їх робили. Я, наприклад, вилiкував вiд алкоголiзму сусiда, назавжди позбавив головного болю вахтерку iнституту тьотю Ганю i вiдучив одного знайомого двiєчника вiд звички гризти нiгтi.