– - Тобi не подобається мiй переклад?

– - Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.

– - Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!

– - Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!

– - Чого це?

– - Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

– - Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?

– - Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"

– - Ой господи!
– - сказав прадiдусь.
– - Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!

Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.

– - Невже вона справдi вiршує?

– - Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.

– - Твоя правда, Хлопчак!
– - пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.

Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.

По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.

Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

– - А в кого буде день народження, бабусю?

– - У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!

– - Так вiн же й слова менi про це не казав!

– - Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.

"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.

– - Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

– - Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!

– - Де?
– - збентежено спитав я.

– - А он на носi!

I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!

– - Ах ви ж пiрати!
– - гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.

– - Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки!
– - закричав я.
– Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!

– - Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi.
– - Нам бабуся дозволила.

– - Як вона могла!
– - закричав я ще нестямнiше.

Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:

– - Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!

I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.

Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.

Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.