А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.

Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.

"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.

"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.

Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.

"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки. Коли пан Лi захотiв щось сказати панi Штенграхт, це вийшло дуже складно.

Пан Лi сказав баклановi: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторовi Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лiкар переклав це для мiнгера де Вiльдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для мiс Амбрелли на англiйську. "The world is calm again!" Англiйка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мiрно!" I нарештi матрос iз Чорногорiї переклав цi слова панi Штенграхт: "Свiт уже знову спокiйний, ласкава панi!"

"Так, -- вiдповiла панi Штенграхт i приязно кивнула до пана Лi.
– Я саме хотiла це сказати".

Петар засмiявся й переклав це для мiс Амбрелли. Англiйка теж засмiялась i переклала мiнгеровi де Вiльдеру. Голландець засмiявсь також, i так смiх обiйшов усе товариство, поки дiйшов до Лi, що обернув його в лагiдну посмiшку.

А потiм сонце сiло за обрiй, i мандрiвцi розпрощались, побажавши одне одному шiстьма мовами: "Бувайте здоровi" та "Добранiч". Тiльки баклан зоставсь на березi, а тодi й вiн знявся i, махаючи крильми, полетiв до далекого острова на Жовтому морi.

Коли оповiдка скiнчилася, прадiдусь мовчки пiдвiвся з купи стружок, зняв з плiч Шкiряної Лiзбет сюртука, неквапно надiв його, старанно застебнув усi гудзики, сказав, Шкiрянiй Лiзбет: "Дуже дякую!" -- а тодi вклонився й заговорив до мене так:

– - А тепер, шановний пане, оповiдач корисних i веселих iсторiй прощається з вами. Вiн зичить вам здоров'я, щастя й довгого вiку й просить вас у своєму дерев'яному павiльйонi випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.

Прадiдусь дiстав з кишенi сюртука пляшечку рому, вiдгвинтив мiдний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок i подав менi.

Я сплигнув iз верстака, вклонився й вiдповiв йому так:

– - Великий майстре серед оповiдачiв, дякую вам за багато прегарних оповiдок i обiцяю згодом, коли виросту, записати всi цi оповiдки на честь краси, правди й доброго серця людини!

I вихилив ковпачок рому, а прадiдусь наповнив його знов i теж випив одним духом.

– - Вистачить одного ковпачка за всiх трьох, -- сказав вiн.
– - Адже краса, правда й доброта -- це те саме.

Тодi загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.

У мене трошки запаморочилось у головi, бо десятирiчнi хлопцi не звикли до мiцного рому. Менi здавалося, що стiни токарнi хитаються i я чую, як цокає в деревi шашiль. Та й Шкiряна Лiзбет заусмiхалась так дивно, наче китайська iмператриця, а прадiдусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський iмператор.

– - Це фантазiя чи дiйснiсть?
– - прошепотiв я.

– - I те, й те, -- вiдповiв голос, не знати чий: Шкiряної Лiзбет чи прадiдуся.

На щастя, у нього в кишенi були кавовi зернята. Вiн дав менi жменьку, i я жував їх доти, поки стiни перестали хитатись, а шашiль -цокотiти. I усмiхненi губи, Шкiряної Лiзбет знову стали поважною вузенькою щiлинкою, а з китайського iмператора зробився мiй любий старий прадiдусь, що повiв мене через вулицю обiдати.