– Авжеж, синку, був i вантажником. Ти, може, не знаєш, як воно в нас у Гамбургу ведеться. Усi такi чеснi, так своєї слави пильнують! Як кого звiльнили з доброї посади, та як пiдуть чутки всякi, хоч i брехнi, то вже нiхто його до себе в контору не вiзьме. Розумiєш?

Тiм кивнув головою.

– Ну, менi то пусте, в мене ж iще й свiй маєток є. В паперах здебiльшого.

– В акцiях?
– спитав Тiм.

– Еге ж, в акцiях, синку. Ти ж тепер i сам трошки на цьому знаєшся, еге? Отож, кажу, синовi моєму й не треба було зовсiм iти в тi вантажники, ми ж таки не бiдняки. Але такий ото вiн удався, що не може сидiти без дiла. А надто без порту вiн - як риба без води. Ну, ото й пiшов у вантажники. Але з дому, було, вийде вбраний як лялечка, й такий самий вернеться з роботи, а перевдягався там, у порту. Думав, я й не доберу, що в нього вже не та робота, бо я ж здебiльшого вдома сиджу. Але ж є нащось телефон, еге?

Тiм мимохiть засмiявся зi старенької, а панi Рiкерт засмiялася теж.

– Я ж дурна стара гуска... нi, нi, мовчи, я сама краще знаю, хто я... але ж не така я вже й дурна! Спершу я погомонiла з паном Салех-беєм, як вiн сюди до нас зателефонував. А тодi панове змовники й самi про все признались, розказали менi. Я, звiсно, вдала, нiби й не знаю нiчого. Весь час очi отак-о витрiщаю й вищу: "Та не може бу-у-ути!" Ну, хай там як, а розказали вони менi все. Так ото я й записочку тобi писала. Крiзь лупу. То я ще як у школу ходила, то ми з дiвчатами, було, цiлими днями вправляємось писати крiзь лупу. В мене найкраще з усiх виходило. Я якось цiлий роман на аркуш поштового паперу переписала, їй-бо, правда!

– Та не може бу-у-ути!
– передражнив її Тiм.

– Е, ти все смiєшся з мене, шибенику!

Задзвонив дзвiнок бiля дверей, i панi Рiкерт попросила Тiма пiти подивитись, хто там такий.

То виявився рудий хлопець-коридорний iз готелю. Весь упрiлий, вiн стояв мiж сiмома валiзами.

– Я принiс вашi речi, пане Талер!
– весело оскiрившись, сказав вiн.

– Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:

– А ви хiба газет не читаєте?

– А, он що!
– Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.

Та рудий вiдмахнувся:

– Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?

– Та розказуй, що з тобою вдiєш!

– Щиро дякую! Занести вам валiзи?

– Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.

– А навiщо? I так буде цiкаво.

Хлопець подав Тiмовi руку:

– Ну, щасти тобi, Тiме!

– Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!

Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.

Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.

Там пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд", чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.

Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.

Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:

– А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?

Хлопець показав праворуч:

– Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.

– То тобi потрiбен автобус!
– сказав Крешимир.

– I переносна сцена, - докинув Джоннi.

– I все це купимо тобi ми, синку!
– закiнчив пан Рiкерт.
– I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.

– Згода!
– засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!

– I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.

– Атож, - потвердив Тiм.
– I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.

I вони подались на пошту.

Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:

"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".

Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).

Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.