Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно заклопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже чомусь повелося, що в наших краях щоб стати помітним і значущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові. Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатись на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, комфортних розщелинах між рядами рівно розкладених дрів. І чим більше таких рядів – тим більше чоловічків поселиться в зроблених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких ліліпульчат ходитиме в маленькі школи, а їхні батьки – в маленькі супермаркети, офіси, суди чи відділки поліції. Інших місць я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон – як не подивись, непогана вимальовувалась соціальна ячейка.

Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились у мене в голові.

«Спробуй Сабатіні почитати», – на четвертий рік ремонту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивільнився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене. Все-таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.

Так із завзятістю дитини, що рятується від радощів сільського життя та від вічної підліткової дилеми: «як зійти за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.

От я і обрав найбезпечніший варіант – загубитись у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою тривогою городів, болотно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що по вечорах п’ятниці чи ранках понеділка зі стінами зливаються.

У тих стінах занадто багато пережито історій: романтичних, комедійних чи трагікокомічних – а в результаті живу в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.

Пам’ятаєш нас у школі? Мене – дерев’яного хлопчика з планом на життя і категоричним поглядом на світ? Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких кривавих шматочків, що розлетілись по далеких кутках рапсового поля, де раніше – в далекому дві тисячі шостому тягнулись до неба соняшники.

Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом просираю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.

Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюсь з радістю п’ятирічного хлопчика, який втік від домашніх обов’язків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це – на дні не зрозуміло ким викопаного колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, – кричать вони, і їхні пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, – сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!».

Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки залишали на папері, правди в тому десь на половину.

Глава 1. «Політ під три чорти». Вересень

Вибач, по-хорошому починати треба було б не з моменту, коли прийшло в голову перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернутись – дев’ятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді сто двадцяти чотирьох доларів, сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.

Залізна спинка стільця в залі очікування Софійського аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули за два місяці навколосвітки . Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу? І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців свободи на рік.

Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом напис «Sofia-London/LHR BA893» і відчуваю, як тривога холодними пальцями повільно стискає горло.

Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну мінімалку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несумсним із життям відсотком хлорки. Так ось що це – запах хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам’ятаю, у період безкінечного поглинання книг я десь прочитав (здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді не шукаємо нічого нового, а лише тягнемось до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.