— Навіщо ж ви прийшли сюди? Кого ви шукаєте? — сердито запитав Тимощук.

— Чоловіка свого. Він учора страшенно розлютився на мене і як пішов, то й досі нема. А мені сказали, що сюди привезли потерпілого, то я й подумала, чи не мій це чоловік, бо він такий необережний… Ми тут поблизу живемо, я й прийшла. Ну то я піду, я так боюся мертвих!..

Вона знову злякано поглянула на труп. Майор Тимощук, стримуючи посмішку, спитав її.

— Ви працюєте десь, громадянко?

— Вчуся в театральному інституті. Ой, яка неприємність! Він тепер снитиметься мені! Який жах!

І вона зникла за дверима.

— Мабуть, не та прийшла, на яку ти чекав, га? — іронічно спитав Соболь. — А я вже приготувався, гадав — шпигунка. Вона й справді дуже підозріла, схожа на шпигунку!

— Бувають непорозуміння, нічого не вдієш, — посміхнувся Тимощук. — Правду кажучи, я й сам спочатку подумав, що пташка піймалася… А все через цей театральний інститут! Вона й тут пробувала роль грати. Нічого, почекаємо ще. А тим часом… Ти просив з’ясувати все. Тобі, либонь, кортить знати, що я думаю з приводу цієї події, га? Та й мені не зашкодить перевірити хід своїх міркувань. Ну, запитуй.

— Ти що-небудь знав уже про цього Фірсова, коли показав мені його на вулиці? — запитав Соболь.

— Нічогісінько. Звернув на нього увагу тільки тому, що він ідучи похитувався. А почав думати, що тут не все гаразд, тільки тоді, коли машина вискочила з-за рогу і збила його. Згадай, водій одразу вистрибнув і почав тягнути Фірсова в машину. Надто вже старався допомогти йому. Це викликало в мене неясну підозру. Потім капітан заявив, що хоче відвезти потерпілого в якийсь госпіталь. Це ще більше посилило мою підозру. Розумієш, я звик придивлятися до всього, усе помічати. Час тепер воєнний, серйозний, сам знаєш. Ну, а коли побачив синювату піну на губах Фірсова, одразу збагнув: тут не нещасний випадок. Тільки — каюся! — маху дав я, проґавив, випустив капітана, утік він. А блакитна пляма довела остаточно, що це було вбивство. Чув я про цей гестапівський спосіб, чимало чув… Ворог хитрий і підступний. Доведеться вести серйозну гру. Але дещо я вже встиг помітити.

— Що ж саме?

— А те, що й ти, — посміхнувся Тимощук. — Убитого, його незакінчені заяви, фотокартку. Тільки я звик аналізувати, пов’язувати явища в систему… якщо хочеш, фантазувати. Що я уявив собі? Я припустив, що Фірсов — резидент німецької розвідки. У нього — явочна квартира для шпигунів, яких засилає сюди гестапо. Так от, ця фотокартка — пароль. Той, хто приходив на явочну квартиру, мусив показувати таку саму картку з вирізаними краями. Якщо краї точно сходилися, входили один в один, — усе гаразд, прибулець “свій”. Звичайно, спосіб не новий. Нове тільки те, що цього разу вибрали фотографію, яка не викликає ні в кого підозри — “любої матусі”. Тепер уявімо, що Фірсов схотів чомусь вийти з гри і виказати своїх поплічників. Про його наміри пронюхали “друзі”. Що вони мали вчинити? Ясно, усунути з дороги Фірсова. І усунули, як бачиш.

— Сміливе припущення… — знизав плечима Соболь.

— Але, погодься, цілком імовірне. Усунув Фірсова цей самий капітан. Підіймаючи Фірсова на вулиці, він непомітно вколов його за вухом голкою з отрутою, що залишає блакитну пляму на місці уколу, після якого людина одразу непритомніє, а через чверть години вмирає. Навіщо їм потрібне було таке складне вбивство? Адже Фірсова можна було просто рішити десь у кутку. В крайньому разі після вбивства покинути на вулиці. Чому ж його труп намагалися вивезти?

— Справді, чому? — повторив Соболь.

— Вони хотіли обов’язково оволодіти фотокарткою, цим паролем, щоб він не попав до рук радянських органів. Тому капітан і намагався одвезти тіло Фірсова якнайдалі. Зрозуміло? Ну, а тут несподівано втрутилися ми з тобою і перешкодили йому це зробити. А от капітана проґавили, на превеликий жаль. Ніяк не можу собі пробачити цього!

— І ти гадаєш, що сюди неодмінно хтось із них прийде?

— Якщо моя уява намалювала правдиву картину, інакше не може бути! Коли мої висновки й припущення правильні, обов’язково прийдуть! Причому, довго не доведеться чекати. Вони зроблять усе, щоб повернути пароль… Стривай, стривай!..

Сестра відчинила двері й доповіла так само офіційно:

— До вас відвідувачка, питає про загиблого.

— Нехай увійде! — обізвався майор Тимощук.

До кімнати увійшла підстаркувата жінка в сірій хустині і потертому пальтечку, така непоказна і непримітна, що Соболь не зміг стримати розчарованого зітхання. Після розмови з Тимощуком він чекав появи когось іншого, А тут — жовте, сухе обличчя, маленькі червоні очі під білявими бровами — ото й усі прикмети. Навіть вік її важко було визначити. Їй можна було дати і тридцять і п’ятдесят років.

Тим часом жінка, роззирнувшись навколо, звернулась до Тимощука:

— Ви тут головний, громадянине? Мені сказали сусіди, що сюди привезли брата мого, Фірсова Миколу Івановича. Машина його, кажуть, підбила. Так от, живий він чи ні?..

— Це ваш брат? — відкинув простирадло Тимощук.

Жінка глянула і похмуро відповіла:

— Виходить, мертвий? Страшний який…

— Нещасний випадок, — коротко відповів Тимощук. — Врятувати не вдалося.

Жінка помовчала. Жовте її обличчя не виказувало ні хвилювання, ні суму. Потім вона спитала: