Данило Якович уважно і шанобливо поглядав на дивну машину, стежив очима за іскрами, що пливли від дуги генератора. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку і спитав:

— Курити тут можна? — І, діставши позитивну відповідь, додав: — Я бачу, ця штука діє. Іван Петрович мені про неї таке розповідав, “е знаю, що й думати.

— Можемо показати, Даниле Яковичу, як генератор працює, — засміявся Сашко. — Можемо підсмажити вам добрячий сніданок чи, скажімо, пальця припекти нашим промінням… Одному професорові, знаєте, так припекли, що ой-ой!

Але це не справило враження “а Данила Яковича. Він покрутив у руці цигарку і відповів:

— Ви нічого не показуйте, мені воно ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович казав, та й у листі писав, що ваша машина має опромінити наше зерно для посіву. Оце вже діло. Я, правда, не знаю, що з того вийде… не дуже довіряю цій справі. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Олд-Бой, що досі неуважно слухав слова директора, сприймаючи їх як жарт, раптом повернувся до нього. Очі його блиснули, брови зійшлися. Це були серйозні ознаки для запального Петра.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте нашому опромінюванню? — почав він поки що майже спокійно. — Та ви знаєте, що берете під сумнів? Знаєте чи ні?

Олд-Бой насувався на директора. Його рука з цигаркою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив.

— Та не те, щоб зовсім, але… — почав він.

— Е, ні, пробачте! — вже гримів Олд-Бой. — На якій підставі ви так кажете? Чи ви знаєте, які наслідки дали наші дослідження з опромінюванням ультракороткими хвилями? Не мікрохвилями, і не в поєднанні з інфразвуком, а звичайними ультракороткими хвилями? Можу вас поінформувати, шановний Даниле Яковичу! Мені це неважко!

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючи далі. Але розлютованого Олд-Боя годі було спинити. Він уже розмахував руками й вигукував:

— Ми опромінювали насіння простими дециметровими хвилями тільки п’ятнадцять секунд. І знаєте, що сталося? Насіння звичайнісінької місячної редьки вже через два тижні дало плоди! А від звичайного насіння ніколи не щастило мати їх раніше, ніж за чотири тижні. Он як. Удвоє швидше. Удвоє!

— Та я ж… — спробував виправдатися Данило Якович.

— І це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, опромінене протягом п’ятнадцяти секунд, зросло за шість тижнів і дало велику рослину з плодами! Ви коли-небудь чули таке?

Олд-Бой гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та, звісно, не чув. Голубе мій, я ж ніколи не казав, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, й ногами! Опромінюй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте! — суворо перепинив його Олд-Бой. — Я забув іще про один випадок з нашої практики. Скільки часу у вас тут зростає й вистигає, дає овочі гарбузове насіння? Кілька місяців?

— Так.

— А наше опромінене насіння дає гарбуз діаметром аж сорок сантиметрів за шість тижнів!

— Та й у нас такі бувають, — слабо захищався директор.

— Але — за скільки? За місяці? А тут — за шість тижнів! І я вам кажу, що це відбувається без поєднання мікрохвиль та інфразвуку! А ви не дуже довіряєте нашому опроміненню!

— Гаразд, гаразд, — остаточно здався Данило Якович. Він махнув рукою й пішов до стола, де Богдан і Люка розкладали деталі. Подивився на них, почухав потилицю й сказав, обережно озираючись на Олд-Боя: — Гарячий же він… запальний, і слова сказати не можна…

Богдан тільки усміхнувся, згадавши про ті “фуули”, які він чи не щодня діставав од бригадира. А Люка гордо відповіла:

— Але ж він має рацію. Знаєте, Даниле Яковичу, ультракороткі, а особливо мікрохвилі з інфразвуком — страшенно дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені пора вже йти, — злякався директор, поспішно виходячи з лабораторії. — Ви тут будете по черзі мені лекції читати, а в мене, як-не-як, є ще інші справи. Воно, звісно, дуже цікаво, але ви, той… починайте опромінювати зерно!

Всі засміялись. Усміхнувся й Олд-Бой. Проте відразу ж знову посерйознішав. На мить він задумався, а потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів.

— Ану, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файв мініт, усього п’ять хвилин. До речі, що це тут у стіні за віконце? Наче в телевізійній студії. Богдане, ти не знаєш?

— Я п-питав у робітника, і він с-сказав мені, що колись через це віконце видавали матеріали. Б-більше нічого не знаю, — відповів Богдан.

Петро трохи замислився. Але одразу схаменувся.