Пауза була дуже важка. Справді, виправдань не було…

— Так от, слухайте, що вирішило зробити керівництво інституту. Звичайно, поки що я висловлюю свою особисту думку, але гадаю, що керівництво погодиться зі мною.

В цьому не сумнівався ніхто, бо думка Івана Петровича була в інституті вирішальна. Що ж він скаже?

— Ми припиняємо досліди в радгоспі!

Отакої! Сашко здивовано глянув на Івана Петровича. Не менш вражені були й Богдан та Люка. Тільки Петро не підвів голови, мабуть, висновки Антохіна він знав з попередньої бесіди.

— Так, опромінення тварин у радгоспі ми припиняємо, — твердо повторив академік. — Тому й генератор перевеземо до міста. Він буде потрібен для дальших робіт в іншому напрямку. До міста поїдуть Петро Микитович і Богдан.

Олд-Бой сидів нерухомо, похиливши голову. Богдан розгублено відкрив рота. Що сказав Іван Петрович? Подальша робота в місті? І він заради цього поїде з Петром, після того, як Антохін сказав про негативні наслідки його роботи з генератором? Та ні, він, мабуть, недочув, неправильно зрозумів академіка. Але Іван Петрович вів далі:

— Новим дослідженням ми надаємо великої ваги. Керувати цією новою працею буду, з вашого дозволу, я сам. Сподіваюся, що Петро Микитович цього разу працюватиме за планом, не захоплюючись новими, хоч і вражаючими можливостями свого генератора. Принаймні в розмові зі мною він погодився на це. Петро Микитович виявив бажання, щоб йому допомагав товариш Богдан, хоч… ну, одне слово, я не заперечую.

“Хай він каже своє “хоч”, — гарячково думав Богдан, — аби не заперечував. Отже, мене не усунули від досліджень, я працюватиму далі, і навіть з Олд-Боєм. Працюватиму!” — радісно повторював він у думках.

— Товариші Люба та Сашко поки що лишаються в радгоспі, — сказав Іван Петрович, — кінчатимуть обробку наслідків попередніх досліджень. Особливу увагу звертатимуть на поведінку й подальшу долю курей та корів. Нам конче треба знати, як позначиться на організмі цих тварин велике збудження, що його викликало опромінення. Це має серйозне наукове значення. Оце й усе, що я хотів сказати.

Слухачі мовчали, зненацька захоплені несподіваними новинами, про які так щедро повідомив їх Іван Петрович. Люка запитливо поглядала на Петра: адже він знає те, чого навмисно не договорив академік, мав же він з ним бесіду віч-на-віч! Але Олд-Бой уперто не помічав її поглядів. Тоді Люка спитала:

— Якщо можна, скажіть, будь ласка, Іване Петровичу, в чому полягатимуть нові дослідження в місті?

Антохін хитнув головою:

— Про все довідаєтеся згодом. Спочатку, як я вам уже сказав, треба закінчити обробку матеріалів тут, у радгоспі.

Було зрозуміло, що далі питати не варто. Академік Антохін додав тільки:

— Даниле Яковичу, прошу вас забезпечити перевезення генератора з усім обладнанням до міста. Зробити це треба негайно. Петро Микитович і Богдан поїдуть зі мною в машині.

— Буде зроблено, Іване Петровичу!

— Якщо більше немає запитань, то прошу готуватися до від’їзду, товариші. А ми, Даниле Яковичу, зайдімо до вашого кабінету. Нам треба поговорити!

Через дві години все було закінчено. Розібраний генератор і все устаткування лежало в тих самих ящиках, в яких його привезли сюди. Олд-Бой востаннє оглядав лабораторію — чи не забули чогось? Богдан походжав коло автомобілів, на які навантажували обладнання. Почувся легкий стукіт у двері.

— Увійдіть! — озвався Петро.

На порозі стояла Ганна. Обличчя її було сумне. Великі чорні очі тужливо дивилися на Олд-Боя. Вона наче не знала, що сказати.

— Ви від’їжджаєте? — нарешті спитала дівчина, не наважуючись зайти до кімнати.

— Так, — сухо відповів Петро, не підводячи очей. Боявся, що, подивившись на Ганну, не зможе розмовляти офіційним тоном. А саме так він вирішив надалі розмовляти з нею.

— І не скоро повернетеся? — несміливо спитала ще Ганна, слабко посміхаючись. Петро не знав, звісно, чого їй коштувала ця вимушена усмішка, бо не підводив очей.

— Не знаю, — так само сухо відповів він.

— І чого це ви такий лихий? — спробувала Ганна пожвавити діалог.

— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддавався Олд-Бой, перевівши погляд на порожній стілець.

Ганна зітхнула. Як важко розмовляти за таких умов, подумала, мовчить, не хоче відповідати, а їй же так хотілося поговорити з ним. І чого він розсердився? Невже все через Сашка? Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли, милий Петре Микитовичу. Невже він цього не розуміє, не розуміє, що їй хочеться сказати щось дуже-дуже лагідне, бо ж він од’їжджає. Сашко її зовсім не цікавить, а от… Обірвавши хід своїх думок, Ганна ще раз подивилася на суворе обличчя Олд-Боя.