— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.

— А я людина цивільна. До того ж ще голова!

— Тож мусите берегти свою власну голову.

— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?

— Куди він подінеться?

— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?

Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:

— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…

— Днями сам поїду, — відмахнувся той.

— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.

Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:

— Ви звернули увагу на його голос?

— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…

Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.

— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…

— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.

— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.

— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?

— Випущу, як тільки поїдете.

– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.

— Обов'язково.

Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.

— Бувайте, — помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.

За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.

— Вуйку, термінове повідомлення! — Гриць дістав з кишені куртки вчетверо складений клаптик сірого паперу. — Ви тільки почитайте, вуйку!

Коршун неквапом розгорнув листа, читав, тримаючи у витягнутій руці, явно хизуючись своєю далекозорістю:

«Пане Коршун! Вербицький і лейтенант поїхали до району, повернуться не раніше завтрішнього дня, не втрачайте часу. Всі в селі перестрашені, чекаю вночі».

Коршун прочитав листа ще раз і кинув у вогнище.

— Молодець, Ярема! — схвалив і мовив Грицькові, який нетерпеливо переступав з ноги на ногу: — Поклич Фрося!

Той побіг за курені й одразу повернувся з Фросем.

— Готуйся, сьогодні підемо на Острожани, — наказав Коршун. — Най хлопці посплять, щоб уночі не позіхали.

— Та вони й так цілий день сплять.

— Скінчилося! — Коршун відчув, як похололи в нього долоні. Це бувало завжди в передчутті небезпеки чи, навпаки, в хвилини душевного піднесення. — Тепер спати не доведеться. Перевірте, сотнику, зброю в стрільців і все інше. На вашу відповідальність!

— Слухаюсь! — Фрось був явно задоволений: нарешті вони розпрощаються з цим гнилим островом, його вже нудило, коли човпалися болотом до куренів. Дозволив собі посміхнутися догідливо й запитати: — Назад сюди вертатимемось?

— А куди ж іще?

— Після нашої акції енкаведисти можуть озлитися й прочесати ліс.

— Вони вже давно озлилися і, коли б могли, прочесали б. Людей у них тепер лише на заячий скік.

— Набридло хлопцям тут.

— Звичайно, — погодився Коршун. — Та недовго вже. Добудемо документи, переднюємо тут востаннє й завтра ввечері рушимо. Все залежить від того, як обернеться в Острожанах.

— Най пан не сумніваються, там буде перша кляса, прошу я вас.

— Ярема передав, що «яструбки» сьогодні виїхали до району — лейтенант і Вербицький. Залишились директор школи, Демчук і оті недоношені гицелі.

— Андрія я беру на себе! — хвалькувато заскочив Гриць.

— Ото штудерний хлоп! — Коршун зиркнув на племінника розчулено. — Дивись тільки, щоб сподні чистими лишилися.

— Ви ще мене не знаєте! Як я цього Андрія на базарі обвів?

— Так, обвів, — погодився Коршун, — але тут стрілятимуть. Я б не хотів, щоб ти підставляв свою голову.