–  Сісти лишень тут і собі та відпочити,- промовив голосно Пилипко.- Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.

Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому.

"Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись",- подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.

Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха…

–  Відпочину та й знову піду, хоч світом доб'юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А тепер… ні! не боюсь… не страшний.

Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все перед ним освітилось.

Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята.. та ноженята, наче волос, тоненькі.

–  Годі нам спочивать!
– гомоніли.- Швидко світ буде, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо!
– І почали ставати одна до другої спиною.- Разом!
– хтось гукнув. Руки посплітались, задні посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх,- і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило! "Та й проворні які",- подумав Пилипко.

–  Буде! погрілись!
– хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя дивувати!
– Якого?
– хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити.

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Якби-то нам жеииха..і Невеличкого, малого, Хлоп'яточка молодогої

"Дивись, ще й глузують!" - думав Пилипко. А вони кругом його, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.

–  Шкода, що немає музики!
– знову чує Пилипко.- Де в гаспида подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п'яниця, буде рутити!

Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка, заспівали:

Вставай, вставай, п'яниченьку! Годі тобі спати.

Заграй ти нам на скрипоньці, Дай потанцювати.

Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на весь рот позіхаючи та ногою голову

–  Прочумайся, п'янице! Ач, як кричать до його сніжинки.

–  П'янице!
– огризнувся цвіркун.-ниця? Ви мене напували, чи що?

–  А від чого ж спиш?

–  Від чого? Сон найшов! почухуючи. розіспався!

–  Який я п'яниця?

–  Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!

–  У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя, то там такого гостей зібралося, що й протовпитись -ніяк. Цілу ніченьку гуляли. Музика тне, а всі танцюють.

–  От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.

–  А плата буде?

–  Буде.

–  Яка.

–  З інею водиця цупка.

–  Подавіться ви нею!
– скрикнув цвіркун, сплюнувши.

–  Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!

–  Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати. І, надимаючись, він почав:

Цвірінь, цвірінь! Якби теплий черінь Та гаряче просо, То спав би я й досії А тут мені холодно, Жити мені голодно. Бух! Піти надіти кожух.

І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.

–  Дивись, які тут дива!
– промовив чи подумав Пилипко.

–  Ще й не такі побачиш!
– хтось до його обізвавсь.

Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:

Се наше Віхало йде Та музики за собою веде!
– скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп'ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп'явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало'; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеем крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, підіймалася вгору.

Віхало! Віхало! Наше любе Віхало! Прийди ти до нас Звеселити нам час!
– все кругом пищало, верещало, гуло.

Аж ось з'явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів'я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.

–  Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,- товстим хриплим голосом загукало Віхало.