–  Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,- казали одрадяни, та не вгадали.

–  Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,- казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця - смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.

–  Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.

Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.

На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і

–  їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде!
– проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час - усе нам верне.

А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки виробляли.

Минув рік-другий - і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею - не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а "слушний час" не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.

Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одго-родили - водопою нема; колодязі - господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам - хоч пропадай! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.

–  Навіщо та скотина, коли за неї тілько плати, а робити нею нічого та й ні на чому?
– казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та відкинулися від наділів.

Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися; тини осувалися - нічим їх городити, хати старіли, кривилися - нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у того ж таки німця.

А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тілько й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тілько й мислить, як би без людей обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.

От і цього року: розчитували та розкладали одра-дяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі-благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скілько-то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що - продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.

От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату не малу.

–  Чого нам забиватися? У нас жнива під носом!- одкинулись одрадяни.

Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть, Коли це дивляться - торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб'я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.

–  Що то?
– питаються одрадяни вожчиків.

–  Хіба не бачите? Машина!
– одказують ті.