Потім зібрали двірню.

–  Хто і кого першого бачив коло контори?

–  йосипенка!
– крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що - коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.

Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.

–  Ти не чула нічого?
– спитав її стряпчий.

–  Коли?

–  Уночі. Не чула стуку-грюку якого?

–  Ні, не чула.

–  Спала?

–  Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.

–  Де ж ти була?

–  Я пішла до тітки ковалихи.

–  Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.

–  Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, - запорошила Йосипенчиха.

Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.

–  Остається зробити обиск, - тихо сказав стряпчий.

–  Робіть, - одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували - нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.

–  Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.

–  Чого плачеш?

–  Та вона з горниць, - одказала Оришка.-Плаче, - що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.

–  Нічого, найде молодшого, - сказав стряпчий.

–  А гарна, вража, - додав слідователь.

–  Как твоє имя?
– допитувався офіцер, брязнувши шаблею.

Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.

Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.

–  Ти чого?
– спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.

–  Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя родичка.

–  Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.

–  Про те мені знати, - понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.

Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.

–  Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, - умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.

Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.

–  Я сама не знаю, що зо мною, - -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, - і хочу здержатись, та не зможу.

Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.

–  Хто там?
– спитала Оришка.

–  Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, - гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.

–  Якого там гаспида ще?
– сердито спитався Василь іі вийшов з хати.

–  Та всім іти?
– навздогінці крикнула до Свирида Оришка.

–  Усім… усім.

Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, - одну несли на руках, другу вели за руки.

–  Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, - гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.

–  Чи всі тут?
– знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.

–  Усі, - хтось обізвавсь.

–  Чого ви бунтуєте?
– гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:

–  Ми не бунтуємо.

–  Мовчать!
– крикнув на все горло справник.
– Бачите ото, - і він вказав на москалів.- Махну рукою - ні один з місця не встане!