–  Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.

–  Не переживайте ви, - заспокоював хлопець.
– Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.

–  Засипемось.

–  Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.

–  Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.

Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.

–  У вас пити нема нічого?

–  Откуда?
– Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку.
– Дивись!

Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.

Петро глянув запитально:

–  То вже, виходить, село?

–  Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно.
– Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.

Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.

Подорожні наблизились до хвіртки.

–  Хазяїн!

З-за паркану люто загавкало.

–  Хазяїн!

–  А не перескочить?
– Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.

–  Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?

Але на гукання ніхто не озивався.

–  Нема хазяєв.

Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.

–  Може, сплять вони? Ану ще раз.

–  Ха-зя-їн!

–  Гав-гав!
– оце і вся відповідь.

Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.

–  Здрастуйте вам, хазяїн.

Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.

–  Здрастуйте!
– голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.

Старий неохоче кивнув.

–  Спека сьогодні.
– Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.

Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.

Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:

–  Водички не дасте напитися?

–  Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.

Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.

–  А криниця?
– Петро теж був здивований.

Дід озирнувся:

–  Криниця… Так відра ж нема.
– Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.

Собака знову люто кинувся на паркан.

Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою.
– Ідіть, ідіть.
– І бородавка на його носі гойднулася люто.

Оце так!

Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.

Петро розвів руками:

–  Ну-ну!

–  Бандеровець!
– сказав Микола Пилипович.
– Стріляв би.

Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.

–  Ну, це ж нада! Націоналіст!

Піт заливав чоло і потоком струмився з-під капелюха Миколи Пилиповича.

–  Треба було з пістолета шарахнуть собаку і напитися, - врешті сформулював свою думку Петро.

–  Ага, і діда заодно.
– І як це можна, у нас же на Україні люди щирі, привітні, де ж це таке бачено?

–  А может, он москаль?
– припустив Микола Пилипович.

Петро подивився на нього, і в наступну мить обидва весело розреготалися.

–  Гадюка!
– підсумував, одсміявшись, Петро.

Та звідси вже видно було крайні хати. Село і справді виявилось праворуч, гай - ззаду, а попереду, якщо пройти стежкою, височіла осока, беручи в щільну облогу озерце, чи то може ставок, чи щось таке подібне.