Петро раптом запропонував:

–  Дивіться, там, напевне, вода. Пішли, скупаємось?

–  Думаєш, можна?.. А, чорт з ним, пішли!
– рішуче видихнув Микола Пилипович і ще раз вилаявся.

Петро першим звернув стежкою до води. Тепер, коли пересміялись та отримали добру перспективу охолонути, напруга минула і життя знову засяяло приємними барвами.

–  А ви знаєте, я зараз вспоминаю, то єсть згадую, ті матер’яли, що нам давали читать. Вони нас за дураків держать?

–  Що?
– не зрозумів Микола Пилипович, доганяючи.

–  Я кажу, те що там написано. Що дощ ховають, зорі крадуть, що треба голим за борону ховатись. Уся ця галіматня.

Микола Пилипович озирнувся, немов перевіряючи, чи не підслуховує хто.

–  Та ні, поніма… розумієш, ніхто нікогда серйозно цим вопросом не занімався. А тепер виясняється, що там є велика… ну вобщем, сила. Знаєш, екстрасенси всякі, колдуни… От і прочухались. А матеріали? Нема ж нічого. Нас просто познакомили з тим, що найшли.

–  Спеціалісти, - в’їдливо заува жив Петро.

–  Які є. Може, з нашою поміччю будуть луччі.

–  А ви вірите у всіх цих екстрасенсів?

Микола Пилипович посміхнувся:

–  А хто нас спрашиває, вірите чи не вірите? Єсть явлєніє, єсть общественний резонанс. Треба його іспользувать.

–  Використовувать.

–  Використовувать, - погодився Микола Пилипович.
– А для начала - ізучити. Не ізучимо ми - ізучать вони, і, щитай, знову отставаніє. Шеф же ясно сказав - ми з тобой на самому передньому краю. Наша справа - добуть істочник інформації… - Микола Пилипович раптом схаменувся, очевидь, зрозумівши, що забалакався, і закруглив свою промову: - Така от фігня, товариш младший научний сотруднік.

Осока щільною стіною охоплювала береги, та пройшовши крізь неї, подорожні опинилися на величенькій галявині, вкритій важким прісноводним пісочком. Сам ставок був невеликий, метрів сімдесят у діаметрі, і, на диво, з чистою водою. Петро кинув сумку й швидко роззувся.

–  Ех, тут можна голяка купатись, щоб труси не мочити!

Микола Пилипович обережно прилаштував свого капелюха на сухій стеблині. Петро рішуче роздягався. Пістолета, який, попри вказівки начальства, знову висів у кобурі під пахвою, він ретельно загорнув у куртку й поклав поруч з «дипломатом» супутника. Микола ж Пилипович, як старший за віком, давно вже припинив удавати з себе Джеймса Бонда, а тому зброю, за винятком крайніх випадків, на себе не чіпляв.

–  Піджака больше не надягну, - тепер він критично розглядав мокрий від поту комірець сорочки.

Петро витяг остюка зі своїх джинсів.

–  Чорт! Набрався.
– І раптом закляк з напівзнятими штанами.
– Стой!
– Він уважно подивився кудись убік, заправився і зробив кілька кроків.
– Ми тут не одні!
– Петро підняв з землі бавовняну жіночу сукню, білу з червоними квіточками.
– І туфлі оно, - підказав Микола Пилипович.

–  Ага. Русалка, - зробив висновок лейтенант і заоглядався, сподіваючись побачити власницю одягу. Але навкруги було порожньо і тихо, жодної хвильки, жодного коливання осоки.

–  Забувся хтось, - припустив Микола Пилипович.

–  Ну да, а сама пішла без одягу. Ги.

Вони продовжували уважно озиратися, проте, попри свій професіоналізм, нікого не помітили.

Петро з жалем резюмував:

–  Голяка не покупаєшся. Прийдеться мочитися… цеє… мокнути.

Він поклав сукню на місце, ще раз для певності озирнувся, а тоді повернувся до роздягання.

–  Аборигени, - Микола Пилипович обережно знімав штани, демонструючи смугасті довгі труси. Петро носив модні, білі з кольоровою гумкою.

–  Тубільці.
– Він першим ступив у воду.

–  Тубільці, це шо?

–  Це те саме, що аборигени по-нашому.

–  По-вашому?

–  Та ну вас!.. Ух, гарно! Цікаво, яке тут дно?

Микола Пилипович підійшов до свого молодого колеги. Вода приємно холодила литки. Майор зачерпнув води долонею, змочив потилицю, тоді ще раз зачерпнув, понюхав, а потім відчайдушно сьорбнув у себе.

–  Ух, вкусна!

–  Без хімікатів?
– Петро і собі став сьорбати, із задоволенням крекчучи.

–  Завтра посмотримо, - Микола Пилипович прислухався до свого живота й зітхнув.
– А когда малий був, ми тільки так і пили, з річки, і вода була вкусна, отака от.

Петро теж нарешті напився, а тоді ляснув себе руками по стегнах.

–  Е-ех! Зараз теж як у дитинстві нирну, аж бризки полетять!
– Тут він несподівано зупинився та плюнув.
– Часи!
– Він показав Миколі Пилиповичу руку з годинником.
– Забувся!

–  У мене водоніпроніцаємі, - відповів задоволено той.