На цих словах Ольга Володимирівна схилила голову й понеслася думками десь далеко від фрустрацій та дезорганізацій…. Чомусь вона згадала свого сусіда-художника. Цікаво, як йому вдається зводити кінці з кінцями? От вона все життя на держзабезпеченні, має путівки, лікарняні, оплачувану відпустку… Сподівається на пристойну пенсію. Суддя Дорош не думає про завтрашній день. Ці дні, на жаль або на щастя, прописані наперед. А як це так: жити непостійними заробітками, і при тому не знатися з галерейниками? А раптом занедужає? А сім’я? Сім’ю він просто кинув… І не хлопчик вже… Втім поводиться як хлопчисько. Як так можна? З якого тіста його виліплено?

Від цих думок Ольга Володимирівна навіть трохи закуняла. А коли отямилася, лекція вже закінчилася. Вона поїхала додому з якимось непевним сподіванням зустріти у ліфті свого нового сусіду. Але ніхто не зустрівся… Тоді вона зайшла до Рити, начебто за сіллю, й зробила незграбну спробу завести розмову про нового сусіду… На щастя Рита переймалася своїми проблемами і нічого не помітила…Виявилося, що папі дихає на ладан, і Котя вже виїхав до Німеччини. «Малювати папі на смертній постелі?» – ледве не зірвалося з язика. І знову відчула себе до біса виснаженою. Що їй до того художника? Хіба не має своїх проблем? А прийшовши додому негайно зателефонувала доньці, аби довідатися про здоров'я онука. Температура, слава Богу, впала, дитина спить. Леся сама була напівсонна, тож довго її не розпитувала.

Ольга вийшла на кухню, зробила собі бутерброд і за хвилину виплюнула на стіл пів зуба. Цього ще не вистачало! Треба негайно відвідати стоматолога. Та якого? Аллочка у відпустці…. До речі, чудова людина, та, як і сестра Катя – непристосована до цього життя. Колись пішла із престижної клініки за неспроможність виконувати план і вмовляти пацієнтів на дуже дорогі процедури. Тепер вона працювала у приватному кабінеті своєї далекої родички… Коли Алла кинулася оформляти пенсію, та виявилося, що в престижній клініці їй платили «по-чорному», а в кабінеті вона взагалі не була оформлена. В пенсійному фонді її справу гальмували, нариваючись на хабар…

Треба шукати іншого лікаря, бо без зубу – аж ніяк, а Алла, до того ж, протезуванням не займається. І вона перетелефонувала доктору Єгорову, якого їй колись порадила подруга Валя.

6

Суддя апеляційного суду Ігор Леонідович Картуз попросив секретаря Марійку зробити йому кави й повернувся до своїх справ. Марійка була дівчиною охайною і кмітливою. Родом з передмістя, вона щоб якось закріпитися у великому місті, дуже намагалася сподобатися своєму керівникові. Хоча личком була і безбарвна (а по щирості – зовсім ніяка), та за собою дуже стежила. І стежила перебільшено, як провінціалка. Мала власну перукарку, манікюрницю, косметолога і часто з притиском підкреслювала: «Сьогодні в мене манікюрниця…». Але виглядало це не дуже природно. Хрещениця Ігоря Леонідовича (до речі теж Марійка) теж регулярно відвідувала перукарню та манікюрницю, але без усілякого пафосу. Висока світловолоса, з довгими волоссям, Марійка мала натуральні природні нігті, а одягалася просто, зі смаком і завжди по моді – начебто вона народилася в цьому одязі. Натомість секретар Марійка вибілила волосся у стилі радянської буфетниці і наростила довгі різнобарвні манікюри, якими клацала по клавіатурі, тримаючи пальці боком. Нещодавно жалілася, що ніготь в маршрутці загубила і лазила під сидіннями аби його знайти. Увесь Марійчин вигляд виказував, що вона додає безліч зусиль, щоб виглядати карколомно… Та всі її силкування пальці знали… Вона часто скаржилася на маленьку зарплату, хоча на думку Ігоря отримувала достатньо для її мозочків. Проте фігурка в Марійки була таки – цимус. Дівчина не проти була зближення їх відносин, та Ігор Леонідович далі чергових компліментів поки що не просувався. І хоча гра вже почалася, він спочатку хотів поближче придивитися до дівчинки.

Тільки-но прочитав кілька сторінок справи, як зателефонувала дружина з Лондону. Просила післязавтра зустріти їх в аеропорту: донька їде додому на канікули. Гаразд, зустріне…. Потім подумав трохи та зателефонував Ользі.

– Як справи? Тут мої прикочують…

– То заходь сьогодні… Попрощаємося.

І саме в цю хвилину впливла Марійка з кавою на маленькій таці…. Тон судді прийняв офіційний характер.

– Так, звичайно… Добре, сьогодні, так сьогодні…

Проводжаючи поглядом свою секретарку, він відзначив, що та виляє стегнами, як вулична дівка. Ніякого виховання… Та якщо взятися, то може щось і вийде…

– Ігорю, я тут була у вас в суді на семінарі…- продовжила Ольга, не здогадуючись про споглядання свого співрозмовника.

– Так, я знав про семінар, та був дуже заклопотаний…

– Хотіла в тебе запитати, як там на заході із психологічними експертизами? Ти ж там стажувався…Вони залучають психологів?

Двері за Марійкою лишилися напіввідчиненими, і суддя Картуз напівсвідомо підвищив голос.

– Там є судові психіатри й судові психологи. Судова психіатрія йде у двох напрямках: виявлення здатності особи стати перед судом, по-їхньому Competency to Stand trial та дослідження психічного стану обвинуваченого під час злочину, тобто Mental State at the Time of the Offence. Психологи надають свою думку про психічний стан із приводу того, чи був підсудний здатний розуміти, що він коїть під час здійснення злочину… Зверни увагу – тільки думку і не більше. Для цього є три правила. Перше правило M'Naghten. Воно виправдує підсудного, який завдяки дефекту розуму, а по-нашому – вавці в голові або відхилень у психіці, не розуміє природу своїх дій або якщо й розуміє, то не знає, що так робити не можна. Друге правило – Durham rule – виправдує підсудного, чиє поводження є продуктом психічного розладу. А третє правило – ALI test – виправдовує підсудного, який через психічний розлад не може оцінити кримінальність свого поводження або зіставити своє поводження з вимогами закону.

Тут він подивився на годинника і приглушеним голосом сказав:

– Пробач… Увечері заскочу і поговоримо. Час іти…

Похапцем допив каву і схопив теку. Біля дверей, мимохідь угледів у дзеркалі скуйовджене волосся… Поки зачісувався, критично оглядав себе. Схуднути не завадило б, вигляд якийсь апоплектичний… Живіт ще більш виріс…. Спортом мабуть треба зайнятися – у волейбол пограти… Давно вже не грав, хлопці не докличуться. Все ніколи… Та що вже… І так зійде. Дівчата і такого люблять – лише кліпни… І він скоса подивився на Марійку, яка сиділа за своїм комп’ютером неначе аршин проковтнула… І гучно стукала по клавіатурі вигнутими пальцями.

Увечері таки заскочив до Ольги, щоб востаннє провести спокійний вечір. Щось всередині підказувало, що розлука буде тривалою. Скільки разів давав собі слово припинити ці відносини, та давню прихильність не так просто обірвати. Ольга була майже другою жінкою, але жінкою тямучою і не докучливою. Ігор розлігся на дивані в своєму улюбленому літньому халаті з газетою і думав: як гарно після робочого дня так полежати… Без напруги… Вдома не мав умов для відпочинку. Всі від нього чогось вимагали: «Дай! Зроби! Допоможи! Поїдь! Забери! Привези! Відвези!». А Оля ніколи нічого не вимагала і не просила…. Притому, йому лестило, що вона – суддя високої репутації, але ніхто не знав, що ця всіма шановна суддя таки частенько радиться з ним…