Тепер Ара Гаспарян фігурував перед нею власною персоною.

– Щось зі стелі капає… – невдоволено забурмотів.

Разом вони полізли під ванну і знайшли течу. Та з Гаспаряна слюсар був дійсно нікудишній. А Ритин чоловік утік на риболовлю. Постукали до художника.

… Той вийшов в тій самій картатій сорочці й потертих джинсах… Поплутане волосся звисало до плечей… Трохи зігнувшись, наче в нього болів живіт, хлопець дивився на ранкових гостей такими очима, начебто вони були гуманоїдами. Виникла недоречна пауза… Гаспарян, мабуть, подумав, що то такий слюсар як і він сам, а Ольга скористалася нагодою роздивитися сусіду: «Є такий сорт – ніколи мужиками не стануть. Довічні хлопчики». Коли нарешті з певним сумнівом вони виклали свою проблему, художник спокійно пройшов до її ванної кімнати і на диво узявся все залагодити. Поки він перекривав воду і відкручував старий кран, Гаспарян побіг до магазину шукати нового, а Ользі дуже влучно подзвонив знайомий адвокат з привітаннями, і вона довгенько з ним розмовляла. Нарешті прибіг Гаспарян із новим краном, втім додому одразу не пішов. Він стовбичив поруч, подавав ганчірки, деталі й все щось радив, аж допоки його не покликала дружина. Коли художник виліз з-під ванної, в його очах Ольга побачила вже не байдужість, а певну цікавість. Вона зніяковіло подякувала і запевнила сусіду, що тепер вона у боргу перед ним. Той промимрив щось незрозуміле і пішов додому.

Увечері впоравшись з домашніми справами, Ольга вискочила до магазину за сіллю, а біля під'їзду наштовхнулася на художника, який читав оголошення.

– Все гаразд? Не тече?- спитав він, стоячи до неї спиною і не повертаючи голови.

– Так, дякую… Я перед вами в боргу, – чомусь бовкнула.

Тут хлопець круто повернувся і посміхнувся до неї якоюсь блаженною посмішкою, яка геть не відповідала глибині його пронизливих зелених очей.

– Дуже добре… А то в мене двадцятирічний портвейн у барі, а товариш не з'явився … Жінка не відпустила… То може погодитесь випити келих?

Ольга здивовано звела очі…. Розпивати вино в її віці і статусі з напівзнайомим? Правда, не з вулиці людина, а сусіда… До того ж відомий Ритиному чоловікові… Та все ж…

– Ні… Вибачайте…Я якось інакше уявляла свій борг. Я можу…заплатити вам…гроші…

– Ну дивіться…

Вони разом зайшли до ліфта, і художник натиснув кнопку… За мить спитав:

– А що робите на святах?

– Та так…По господарству…

– То можете відробите свій кран тим, що поїдете зі мною до Полтави? На екскурсію… Я запрошую…. Ви були колись у Полтаві?

– Ні…Але…

– … А ввечері – додому. Чого вдома сидіти?

«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями… Нісенітниця якась… Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних… Невловиме таке…. Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!

– А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.

– Я? Маляр…А!… До речі, Назаром кличуть.

– Маляр? Тобто художник? Доведіть… Тобто… Покажіть свої картини… А я – Ольга, – молола хоч би що…

Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:

– Вибачте, але… Не маю вільного часу.

– Ваша ласка…

… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя…Так що вона й по життю суддя? По життю вона… жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна… Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла… Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна…

О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері… Серце заколотилося… Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила… А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення… Та нічого не робилося… Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….

Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива…. Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?…Бігає, як дівчинка…. І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .

О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і … побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.

– Щось сталося?- спитав просто.

– Здалося, хтось кричить, – белькнула перше, що прийшло на розум.

– Це – кішка, – відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.

Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:

– Не зважилися?… А то доведеться одному їхати…

– Хіба не маєте друзів чи знайомих?

– Без ліку…І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і – наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже всі сімейні, як годиться… Хто їх відпустить?