І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.

– Ні… Цю вам залишу, – витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. – Це – атлас зброї, спонсор купував….

– Який спонсор?

– Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку – 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись.. Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це – моя. За свої купив. Забираю…

Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….

Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:

– Що це таке? Хто це такі?

– По справі Забарова начебто.

– А що такого в тій справі? – здивувався Сашко. – Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.

– Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.

– Слушно зробила…

У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:

– Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?

– По-перше, – гудів роздратований Замотайло, – якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.

– Подейкують, що Забаров – психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, – пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.

– Це – справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…

– Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це – закрита організація й ми з ними ще розберемося.

– Бо коментарів немає.

– Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?

Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.

– Я скажу громадськості! – крикнув він і повернув камеру просто на себе. – Слухай , громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, – і Сашко повернув камеру на дівицю, – полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті – будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!

– А ви хто? – спитала ошелешена журналістка. – Відрекомендуйтеся нашим глядачам.

– Хоч би хто, – плюнув Сашко й вийшов з кабінету.

За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.

– Ну ти й даєш… А я до чого дійшов…- пожалівся він Сашкові. – Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!

– А навіщо ти взагалі з ними говорив?

– Так з дозволу начальника! У нього з директором студії свої відносини… І на якого біса їм здався той Забаров?

5

Лисенко вийшов з дому, та куди іти ще не придумав… Вдома панувала гнітюча атмосфера. Жінка хоч прямо не обвинувачувала його в тому, що сталося, проте увесь час мовчала, і то мовчання було важким….

Мишко Лисенко був кволим і миршавим чоловічком. Про таких так і кажуть: чоловічок. Десять років тому він розлучився із своєю першою дружиною, худенькою і непримітною жінкою. Розлучилися вони тихо й мирно, бо спільних дітей не мали. Тоді Лисенко ще працював на заводі слюсарем, а після розлучення пішов столяром на приватну фірму. Довгенько він не одружувався, і вважав, що з жінками на основі шлюбу назавжди покінчено… Але якось у п’ятницю навідався до горілчаного магазину, який розташовувався навпроти фірми, де він працював. Мишко неквапно базікав із продавчинею про те та про се, як раптом до них підійшла стрижена рудоволоса жінка, вища його на цілу голову. Вразили її губи – великі та м’які, і вже трохи обвислі. Він уявив, що колись ці губи, напевно, були червоними й пружними, але зараз звисали, як нагадування про колишню соковитість. Жінка щось запитала в продавщиці, а потім, щось сказала і йому з посмішкою… Лисенко відповів. Поговорили про щось стороннє і незначуще, і не очікуючи сам від себе такого шляхетного жесту, Лисенко купив пляшку шампанського й запропонував тут таки й розпити. Рудоволоса на диво не відмовилася. Потім Лисенко провів нову знайому до трамваю, і вони зладилися на наступну п'ятницю на цьому ж місці. Та в умовний час Лисенко нікуди не пішов… Втім доля вже міцно у нього вчепилася… За місяць вони з рудявою випадково (а може й не випадково – біс його знає!) зустрілися в дверях того самого горілчаного магазину, і Тамара (так звали ту жіночку) запитала, чому він тоді не прийшов, бо вона таки чекала. Лисенко почав щось бурмотати, та рудоволоса наказала обов’язково бути тут найближчої п'ятниці…