І Лисенко поплентався до того фатального магазину… А за два тижні він вже переїхав до Тамари, яка проживала самотньо в трикімнатній квартирі, бо її син Микола мешкав у своєї чергової пасії. Микола спочатку Лисенка не сприйняв, вважаючи, що цей миршавий чоловічок – чергова материна примха, яка незабаром мине. Вітався з ним через губу й кривився, коли поряд зі своїми черевиками 45-го розміру бачив у передній Мишкові майже дитячі тухольки. Та Лисенко залишився…. За рік Микола упокорився, і навіть став називати свого чи то вітчима, чи материного як тепер кажуть цивільного чоловіка, Мішанею і навіть взяв його під своє заступництво. Після того, як вони з Тамарою офіційно зареєстрували свої відносини, на сімейних святах Мишка садовили на чолі стола. Микола поблажливо ляскав вітчима по плечу, а на роботі Мішаня розповідав товаришам про свого пасинка з гордістю і підлесливо. Згодом Тамара підняла його авторитет в сім’ї на таку висоту, що в Лисенка закружлялося в голові. Він уже й сам повірив у те, що він – винятковий мужчина. На фірмі, де він працював, щоправда, його знали ще до цього шлюбу, тому трохи посміювалися. Зате в тих місцях, де його не знали колишнім, він поводився начебто кум королю, сват – міністру. Він навіть голос змінив і став брати на тон нижче, напружуючи горло. Це він у Кучми колись примітив. Той теж був незавидним чоловічком, проте аби здаватися поважним – піднімав підборіддя і напружував горло. А тут ще й дружина понесла все його взуття до шевця, і той зробив Мішані спеціальні стовщені підметки. І той, як Саркозі, здавався вищим поряд зі своєю супутницею, хоча й з підметками на півголови не дотягав до Тамари.

Він дуже пишався своєю новою родиною… Та одного разу засоромився дружини… Їхали якось на роботу вранці в маршрутці, бо вставали разом біля того самого рокового магазину, де торгували горілчаними напоями. Маршрутка уявляла собою звичайний автобус на двоє дверей. У їхньому місті то була звичайна річ: ошукати городян, де тільки можливо. Тамара сиділа біля вікна, а він – поруч. Тут набилася купа народу, і хтось торкнув Мишка за плече, щоб він передав гроші водієві. Той передав… Чому б не передати? Що тут такого? Звичайна річ… Потім його знову штовхнули і він знову передав. Тамара тим часом розмовляла по телефону з подружкою. Нарешті дружина вкинула телефон у сумку й коли черговий раз Мішаню перепросили передати гроші, обурено вигукнула: «Не передавай! Нехай стоячі передають!» і виразно подивилася угору на хлопця в окулярах. Коли та сама рука простягла хлопцю дві гривні, той засміявся: «Що за нісенітниці? Нехай сидячі передають! Я ледве стою». Навколо всі засміялися, а Мішані вперше в житті стало соромно за Тамару… Він згадав свою першу дружину… Худенька й завжди непримітна, вона намагалася бути у чоловіка в тіні. Навіть у такого миршавого, як Мішаня… Вона б ніколи не насмілилась бовкнути таке безглуздя. Вона б, навпаки, сама побігла до водія з грошима … Коли подружжя вийшло з автобусу під умовною назвою «маршрутка», Мішаня вперше за їхнє подружнє життя насупився. Він хотів сказати дружині, що не треба соромити його перед людьми та передумав.

… А в майстерні він знову поводився так, як і завжди останнім часом: занижував як Кучма голос, піднімав, підборіддя… І нічого, що колеги по майстерні відкрито підсміювалися над ним. Лисенку було байдуже: тепер за його плечима є родина, є син… І є ще місця, де його не знали до одруження.

6

І коли вже та Катря знайде роботу? До супермаркету так і не пішла… Посиділа там три дні і зрозуміла, що то вже зовсім тупа робота, де не потрібен фах бухгалтера. Проте обов'язків – море! Цілий день крутись як муха в окропі. Асортимент – великий, позицій багато, двох працівників саджати треба, а не одного. Подивилась вона на все це і позаздрила працівникам у торговельному залі. Ходять собі… Прийняв товар – віддав накладну, розклав товар, до того ж працюють через день. Та й зарплатня в торгівлі – майже вся чорна. Вчора ж вона їздила на чергову співбесіду, на яку покладала великі надії. Солідна фірма, самі їй зателефонували і запропонували престижну посаду.

– Чоловікові нічого не сказала, – сумно розповідала сестра по телефону. – Він і так іронічно дивиться на всі мої силкування. Каже: речовий ринок за тобою плаче… Словом, вдяглася відповідно… Дістала з шафи темну спідницю із білою блузою, туфлі на високих підборах… А фірма, виявляється – аж за містом! Сіла я в автобус цього Діропласту, а там такий контингент, що закортіло одразу й вилізти… Такі всі в платтячках, спідничках, акуратненькі, і в кожного на чолі виведено: «Я работаю в О-ФИ-СЕ». Виходжу з автобусу – мама рідна…. Пустирище! А на пустирищі – чотириповерховий будинок зі скла й бетону… А я, ти ж знаєш, люблю в обідню перерву прогулятися парком або пройтися вулицями, щоб відпочити від колег. А тут… Куди йти? Нема куди! Пустеля Сахара! Завела мене менеджер з персоналу у порожню кімнату, а там з меблів лише гладісінький довгий стіл і стільці, напевно прибиті до підлоги. Чисто кімната для допитів… Розповіла я про себе, а сама вдивляюся в дівчатко… Простеньке таке … Личко нечисте, негарненька, проте без косметики… Тужиться… Вічка вже наполовину скляні. Зітхнуло воно і почало брехати про свою фірму: колектив злагоджений, на зарплатню жалітися не будете (а яка – не каже), в обід їжте скільки заманеться… Коротше, «все включено». «Та я, – кажу, – багато не їм»… А вона знов за своє: «Соцпакет, дружній колектив…». І знову пропонує анкету в п’ять аркушів… Пишу в анкету всякі дурниці: цілеспрямована, комунікабельна, охайна, уважна… Потім почалося… Прийшла начебто фінансовий директор. «Чим займалися раніше?» – «Та всім займалася! На всіх ділянках була!» – Працювали на виробництві?» -«Ні, але принцип роботи…». Намагаюся пояснити їм, як хворим, що бухгалтер – це просто план рахунків, однаковий для всіх. «Ви знаєте таку й таку програму?» – «Ні, але всі програми знати не можна, я вивчу…». Посміхнулися одна до одної…І посмішки такі… силувані… Несимпатичні такі. «Ми вам завтра зателефонуємо». Перезирнулися між собою й пішли собі…. А я залишилася одна… І «до побачення» не сказали… Зирнула я на сірий блискучий стіл, і мало не плюнула на нього. Пішла до ліфта, аж бачу – кімната з табличкою «Бухгалтерія». Прозорі двері, величезна кімната й чоловік п'ятнадцять сидять спиною до дверей. Голо… Ані квіточки, ані чайної чашки, ані кавової. Ні-чо-гі-сінь-ко. Сидять бухгалтерки як клони, схожі одна на одну… І так мені занудило, що ледве не виблювала. Так я у ліфт – та тікати. Пішли ви, думаю, під три чорти з вашими обіднями.

Що було потім Ольга вже не чула, бо телефон вимкнувся… Вона трохи спізнилася на роботу, підсудних вже привезли…. Секретар доповіла, що всі учасники засідання зібралися. Схопила важкі томи і – гайда до залу засідань.

– … Допитуємо експерта зі зброї. Назвіть, будь ласка, свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте?

– Сердюк Кирило Ігнатійович, народився 5 серпня 1970 року, проживаю на вулиці Будівельників, будинок 30, квартира 5, працюю експертом-криміналістом у райвідділі міліції.

– Стаж експертної роботи?

– П'ятнадцять років.

– Кирило Ігнатійович, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Захист, прошу, це за вашим клопотанням викликано експерта… Адвокат Куреник…

– Скажіть, будь ласка, чому ви лише припускаєте, що металевий предмет, вилучений з тіла потерпілого Прокопчика й дві стріляні гільзи є частинами того ж таки саморобного патрона? Тобто, ви сумнівалися?

– Я не пам'ятаю точно розмірів, але при пострілі, коли снаряд влучає в перешкоду він може деформуватися, дефрагментуватися. Тож стверджувати, що то було одним цілим – неможливо. Тому я й сказав, що то могло бути частинами одного патрону. Тому що дев’ятиміліметровий патрон можна зарядити як одним снарядом, так і дрібнішими картечними кульовими снарядами. У перешкоді вони можуть деформуватися, і сказати точно, одне то було ціле чи ні, важко. Тож я припускаю, що то був один патрон.

– Чи можна, маючи на долоні нестріляні патрони, візуально або за вагою визначити чим вони наповнені: гумою або дробом?

– Це складно… На базі однієї гільзи патрон може бути споряджений різними снарядами.

– У суду питання: за яким принципом ця зброя віднесена до вогнепальної?

– По-перше, у каналі ствола відсутня перешкода для кулі. По-друге, експериментально встановлена вражаюча дія пострілу. Снаряд летів зі швидкістю більш ніж 200 м/сек, тобто пробив наскрізь соснову дошку товщиною 20 мм із відстані 1-2 метра.