Тодi Косинський пiддавав їм:

–  Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках.

Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво.

Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш.

В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.

Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

–  Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.

–  Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

–  Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався.

–  Я це знаю, - каже Вулика.

–  Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував!
– Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись, каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже йде тяжче й повiльнiше.

–  А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.

–  Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi.

Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.

–  Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту має.

–  Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.

–  Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.