–  Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини.

–  Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i вже знаю як.

–  То скажи менi, - каже панi. Її гнiв уже минувся.

–  Amo patrem et matrem.

Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала.

Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi i можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив їх безвпинно навiть тодi, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти пристали до Петра цiлою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичi дивувались, що може бути якась така метода учення без крику i без кари.

Надiйшов новий рiк. Петро зладив для хлопцiв невеличкi повiтання по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака. Петро привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з латинською промовою.

Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi i подарував йому дорогий перстень з камiнцем.

–  Я на це не був приготований, мої любi, - каже до дiтей, - i не подумав ще, чим вас обдарувати за таку любу несподiванку.

–  За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по кониковi справити, щоби вчилися кiнної їзди.

Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в руки з радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як то гарно їздити на конi. Та їх виховували по-панськи i по-городськи. Мама про те їх слухати не хотiла, щоб її сини коли-небудь були жовнiрами. А їздити на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь на королiвському дворi. Така служба може завести їх дуже високо.

Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе:

–  Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники. У мене є того доволi на моїх економiях, лише вибрати.

–  Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже давно хотiв поговорити з вашою милiстю на цю тему, щоби у хлопцiв перемiнити спосiб життя. Менi повiрено їх духовне образування; признаю, що дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони слабосильнi i нiжнi. Треба би рiвномiрно подбати ще про їх тiлесне виховання. Ваша милiсть мусили самi це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того на думцi, щоб їм визначити вiйськову кар`єру, але фiзичного здоров`я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне.

–  Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голодує?

–  Тож бо i є, що вони їдять забагато невiдповiдної для них поживи. Для них було б краще часом зголоднiти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче.

–  Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дiтей їсти.

–  Не з челяддю, бо челядь у вашої милостi їсть те саме, що й пани. Ваша милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей щирий. Прошу менi їх вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного столу, лише будемо їсти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу.

Аксак подумав хвилю i каже:

–  Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою.

–  Я лише одне повторю: на два мiсяцi.

На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить сьогоднi пiти до Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде.

О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно:

–  Що ж ти собi, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе i не можу дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк на Запорожжя. Скажи менi, як тобi живеться?

–  Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлiбi зледачiю цiлком.

–  Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого.

–  Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу.

–  Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi пiд Новий рiк до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.

–  Хто це вони?

–  Зараз побачиш їх при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть. Мушу вести процеси в оборонi церковного майна, а це може остогиднути. Через тi процеси я занедбав мою культурну роботу.

–  А звiдкiля цi галичани тут взялись?

–  Я їх сюди нарочно спровадив, по найбiльшiй частi зi Львова, i спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти i не повiриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi.

–  А що тепер в Острозi робиться?