Шрифт:
секунди на вибачення – як не дивно, встигаєш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудників-крисюків, які, цілком можливо, кудись подінуться, так подінуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Ці шибеники з околиць усі входи-виходи… через паркан, у таємний лаз, підземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лікторам з вікна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, із чужою головою під пахвою… Моторошне видовище, навіть для бувалої людини. Чорт, обличчя не розібрати: волосся злиплося, суцільна кірка бурої крові. Спритні пальці хапають «м'яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружкові… Чому ліктори проґавили?! Чому не знайшли тупика під час огляду?! Самим голови повідриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…
Відлетіла латунна спиця, якою кріпився на сходах білий килим.
Відлетіла друга.
У голові гупає «Сарабанда» Баруха Доуленда. Ранній варіант, заборонений у Південному Анхуесі за «вульгарність та презирство і зневагу до належної скромності» – під тамбурин, кастаньєти, з хвацькими вигуками танцюристів…
Хруснув під каблуком уламок картинної рами.
Злякано вереснули двері готелю, мало не злетіли з завісів.
За ріг, швидше за ріг…
У цьому забігу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойністю, вігіла Генрієтта – мабуть, і в неї серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! – вискочила за речовим доказом просто з вікна камінної зали. Лише зметнулися хмарою нижні спідниці та майнули, відкрившись випадковому погляду, точені щиколотки. Ну звісно, бельетаж, тут і схочеш, а ніг не поламаєш… Що, пане обер-квізитор, соромно, соромно…
Обом має бути соромно.
Бо перший біля крисюків опинився нудний стряпчий Терц.
– Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…
– Та пішов ти, штурпак…
– Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…
– Братва! Шустримо! Сморчки на хвості!
Зупинившись і відновлюючи подих, Конрад із задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримає за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграї. І виговорює за погані манери, через слово поминаючи кодекси, статті та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такі діточки вдень у м'яча підібраною головою грають, а вночі з кистеньком виходять підпомогти родині на мілині безгрошів'я. Вухо – не та частина тіла, за яку їх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а він зігнеться в три погибелі й тобі самому певний артефакт відгризе.
Чи стряпчим вони не відгризають?
Чи стряпчі за вуха вправніше скубуть?!
Четвертий тупик, як і передбачалося, виявився тупиком тільки за назвою. Зграя недолітків пирснула врізнобіч і розчинилася швидше за ложку меду в окропі. Допомогти дружкові, що трафив у лабети правосуддя, ніхто й не подумав: взаємовиручка тут була не в пошані. Якщо сморчки на хвості, значить, носи в дірки, хвости в щілини…
– Дядьку, ну пусти… відірвеш же, клешнястий…
Стряпчий закінчив виховну бесіду, здав лікторам зажуреного крисюка – той схлипував і світив розпухлим вухом, – а по тому обернувся до барона з вігілою.
– Сподіваюся, ваша світлосте, ви дозволите мені додати це до опису?
Стало добре видно: голова – ніяка не голова. Куля, вкрита суцільною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся – трава з узбіччя, що поналипало поверх кірки. Різьбяр прикрасив кулю складним різьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрібні прутики.
– А чи не забагато вас, добродію Терц? Куди не поткнуся…
– Ви постійно ставите мені перепони, ваша світлосте! А в королівстві кояться жахливі речі! Якщо не вжити заходів, негайно та безбоязно…
– Звольте без натяків!
– Та які тут натяки!
Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його обличчя: запалі щоки, сітка зморшок у кутиках очей, горбатий ніс із тремтячими крилами.
– Навкруги злодії та шахраї, злодії та шахраї! Мабуть, ви в курсі, ваша світлосте, як крадієві Міхалю Ловчику в Бадандені руку привселюдно рубали? Честь по честі, із зачитуванням списку провин, на ешафоті! Відрубали, смолоскипом припекли й погнали втришия… А рука, значить, візьми й вирости заново, за тиждень. А все чому?
Барон не знайшов що відповісти.
Нісенітниця якась… абсурд…
– А все тому, що в крадія Міхаля тінь особлива була! – стряпчий тріумфально тицьнув пальцем у небо, спритно перехопивши кулю під пахву. – Із чотирма руками. Про запас, розумієте? А до такої тіні й ім'я особливе додається. Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас! У народі перешіптуються, а в народі даремно перешіптуватися не будуть!..
– Ви з глузду з'їхали, добродію?
– Анітрохи, ваша світлосте. Просто коли власті мовчать, народові тільки й залишається, що голосно шептатися… Гляди, почують, кому треба!
– Навіть якщо так, до чого тут Всевидющий Приказ? Це компетенція Тихого Трибуналу! – барон із жахом відчув, як його затягає у сварливу воронку скандалу, безглуздого й гидкого. – Руки, тіні, імена…
Отут і втрутився Тихий Трибунал.
– Добродії мої, звольте припинити! Обидва!
Вігіла різко простягла руку вперед, страшнувато скорчивши пальці. Рука зробилася навдивовижу схожа на лапу неяситі-брадачихи: так крилатий хижак пікирує на мишу, що загаялася. І поганий манікюр не завадив: глянеш і здригнешся – ба, які пазурі… Але ще більше вразила куля, затремтівши у відповідь. Знахідка затрусилася, застрибала в долонях стряпчого, наче спіймана жаба. Терц, який продемонстрував неабияку спритність у затриманні крисюка, на баронів подив, не зумів утримати шалену кулю.