Краєм ока він зауважив якийсь рух у вікні, відчиненому навстіж через нечувану для цього сезону спеку. Наступної миті просто на стіл з легким шурхотом опустилося паперове «лелеченя», яких люблять робити діти, задумуючи бажання.

Птаха сварливо каркнула й розгорнулася в записку.

«Його світлості Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.

Високоповажний колего!

Цим сповіщаю Вас, що розшифрування записів обсервера, знайденого на місці події, виявилась доволі успішним. Запрошую Вас у палати Тихого Трибуналу для спільного перегляду з третьої до четвертої години пополудні. Ця записка є офіційною перепусткою.

Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.

P. S. Я знаю, що Вам більше подобаються клементин і лаванда, але віддаю перевагу вербені. Готова посперечатися в приватній обстановці».

І райдужна печатка зі знайомими перехрещеними «Т».

Годинник на вежі Великого Консенсусу пробив тричі. До палат Тихого Трибуналу пішки – чверть години, і то якщо не надто поспішати. У результаті барон накидав ще дві депеші, й залишивши рапорт секретареві прокуратора, вручив їх кур'єрові. У першій він подавав запит до архівів Приказу на зниклих безвісти квесторів. Будь-яку інформацію, яку знайдуть. Конрад мало сподівався щось довідатися про повнолітню гуртівницю чи експерта із запорів, але родовитість віконта Треццо чи ліцензія вільної метальниці давали шанси. Зараз важлива будь-яка крихта знання. Другу ж депешу барон звелів віднести у свій будинок. У короткому посланні він доручав камердинерові Любеку зібрати середній похідний набір особистих речей пана й доставити в готель «обитель героїв».

А якщо хазяїн готелю почне чіплятися з запитаннями – мовчати у відповідь і супитися.

* * *

– Гадаю, шановний Іпсиусе, у простоті старожитності є свої принади. Зокрема, ця загадка про істоту з різною кількістю ніг у різні періоди її існування… Погодьтеся, століття надають класиці особливого шарму!

– Звісно, дорогий Оффіціуме! Але думка, як гарячий скакун, не повинна стояти на місці. Теорія загадок за останні два тисячоліття досягла значного поступу, і ми не вправі відмовлятися від передових знахідок…

– Ви про другий принцип алегорій?

– І про нього теж…

– Даруйте, наймиліший Іпсиусе, але цей пан, здається, до мене.

– Звісно, пречудовий Оффіціуме! Служба над усе! Сподіваюся, незабаром ми продовжимо нашу захоплюючу бесіду?

– Безперечно, люб'язний Іпсиусе! Із превеликим задоволенням!

Вдовольнившись відповіддю товариша, Іпсиус, лівий із двох мармурових сфінксів, що охороняли вхід до палат Тихого Трибуналу, з гідністю скам'янів і впав у сторожову сплячку. Оффіціум же, правий сфінкс, повернув голову до гостя.

– Доброго здоров'я, пане обер-квізитор! Що вам завгодно?

У Трибуналі баронові доводилося бувати неодноразово, тож балакучість статуй не справила на нього особливого враження. Як не здивували і сходи перед входом у будинок: вони впиралися в глуху стіну, складену із циклопічних, грубо обтесаних плит граніту.

– Вігіла Кукіль запросила мене на ділову зустріч.

– Будьте такі ласкаві, пред'явіть перепустку.

Барон простяг «лелеченя» у розгорнутому вигляді.

– Прошу вас. Другий поверх, праворуч, сьомий кабінет. При виході не забудьте, будь ласка, здати перепустку.

Граніт здригнувся, у стіні з'явилися високі двері: стулки мореного дуба, яскраво начищені ручки із бронзи у вигляді саламандр, що стали дибки. Під рукою непроханого відвідувача – якби той примудрився прослизнути повз пильних сфінксів, що саме по собі чудо із чудес! – саламандри розпікалися до червоного, вторячи крикові постраждалого завиванням сирени. На щастя, перепустка діяла, і незабаром двері безшумно зачинилися за Конрадом.

Зсередини стулки були прозоріші за скло. Крізь них чудово проглядалася вулиця.

– А, може, загадочку? – запобігливо поцікавився сфінкс Іпсиус, спиною зачувши, що гість затримався в холі. – Ні? Ну, як хочете…

На мить зупинившись біля дзеркала, барон оцінив свій зовнішній вигляд і, не знайшовши особливих вад, рушив на другий поверх.

– Дзеркалу не вірте! – басом прокричав знадвору Оффіціум. – Улесливе брехло!

Зіпсував настрій, скотина…

На всьому шляху баронові не зустрілося жодної живої душі. Втім, і неживої – теж. На стінах через рівні проміжки горіли жовті безолійні лампади, схожі на очі пантер. Лампади часом мигали,і це дратувало.

Ага, ось і кабінет номер сім.

Конрад обсмикав камзол, перевірив, чи немає складок навколо талії, і делікатно постукав.

– Заходьте! Я вас чекаю…

Кабінет вігіли виявився трохи менший за обер-квізиторський. Обстановкою він швидше нагадував щось середнє між дамським будуаром та лабораторією волхва-дослідника, аніж апартаменти державного чиновника. Під стелею розкидані грайливі гротески – цей вид орнаментики вважався одним із найвишуканіших, але й із найнебезпечніших, здатних наслати марення. Різьблені панелі темного горіха; не відразу втямиш, що це дверцята численних шаф. На підвісних полицях ліворуч зберігалися манускрипти в палітурках із лілльської шкіри з огидними на вигляд скрепами; праворуч – склянки із зіллям та екстрактами. У деяких склянках щось виразно ворушилося. Один із двох масивних столів мав відносно звичний для ока вигляд. Стільницю окупували купа сувоїв, мармурове прес-пап'є, схоже на інструмент ката, і чорнильниця у вигляді роззлючено-го камелопарда.