Обер-квізитор стомився. Голосно хруснув пальцями, збираючись із духом. Пройшовся по залі, зупинився біля каміна.

– Я не маю права розголошувати службові відомості. Але… З жалем мушу повідомити… Словом, особисто я не розраховував би побачити наших близьких живими.

– Ви… ви впевнені?!

Обличчя графа сполотніло, рум'янець збіг із щік. Шкіра натяглася, загострюючи вилиці. Такого Рівердейла барон ще не бачив. Навіть у провулку, де старого грабували й ображали.

У кутку тихо плакала Аглая Вертенна.

– убили?! – хрипко видихнув Кош Малой, подавшись уперед. – Убили сестрицю?!

Намисто на шиї здорованя лопнуло від ривка, камінчики та мушлі застрибали по підлозі.

Барон мовчав. Він не міг відірвати погляду від графа. Здавалося, старого от-от спіткає удар. Або в нього почнеться напад падучої. На чолі виступили намистинки поту, ліва повіка смикалася, тіло дрібно тремтіло. Однак Рівердейл упорався з цим. Складалося дивне враження, що падуча справді мала місце, але граф придушив напад неймовірним зусиллям волі. Чути про подібне вміння баронові не доводилося.

– Діток наших убивати? Ні за що ні про що? Ні, не подарую…

Баба перестала плакати. Єдине око Аглаї Вертенни свердлило присутніх, намагаючись дістати до нутра, до серцевини.

– Самі знайдемо!

– З-під землі дістанемо. І в землю закопаємо.

– Я з вами.

Це все, що сказала Марія Форзац.

– А ти, світлосте?

– Світлість, єдине наше світло у віконці… – буркнула злісна карга. – Ми з краю світу їдемо, квапимося, а тут така шишка, при виконанні… І їхати нікуди не треба. Нема щоб попередити діток, стримати, надоумити… Світоч задрипаний…

– Люб'язний Коше, дорога Аглае, дайте баронові спокій. Його становище незавидне. З одного боку, його спіткало нещастя, як і всіх нас. З іншого – він співробітник Всевидющого Приказу при виконанні. Незалежно від особистих симпатій він зобов'язаний розцінити наші самостійні дії як протизаконні. І вжити відповідних заходів. Я правий, бароне?

– Не зовсім, графе. Ви були б праві, якби не одна важлива обставина. Дозвольте, я зачитаю вголос…

Конрад узяв доставлений ліктором пакет і зламав печатку.

* * *

«Наказ № 352/14:

У зв'язку з тим, що обер-квізитор першого рангу Конрад фон Шмуц є близьким родичем зниклого безвісти Германа, лицаря Ордену Зорі, наказую:

Відсторонити обер-квізитора першого рангу Конрада фон Шмуца від дізнання у справі № 572/90 і відправити в оплачувану відпустку до відкликання.

Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу».

Барон витримав коротку паузу.

– Перебуваючи у відпустці, відсторонений від дізнання, у приватному порядку, з огляду на важливість отриманого всіма нами листа… – Конрад витяг з-за обшлага недочитанне послання й помахав ним у повітрі.

– То ти з нами, світлосте?! Ну, тоді ми їх, гадюк, точно… Знайшов! Він мене знайшов! Вистежив! Світлосте, рятуй! Зжере!

Мало не збивши барона з ніг, здоровань притьмом рвонув до каміна і спробував забитися всередину. На щастя, камін не топився. У дверях Чорної зали, схиливши лобату голову набік, спостерігав за всім, що відбувається, складчастий пес Марії Форзац.

Псові було нудно.

– Лю, місце! Не бійтеся, він вас не зачепить. Ви, сподіваюся, не некроб?

Слово «некроб» збентежило рудого. Обер-квізитора – також. Однак перепитувати ніхто не став. Поки пес поважно дибав до крісла хазяйки, демонструючи цілковиту байдужість до всіх присутніх, Копі старанно втискався в камін, зігнувшись у три погибелі. Сам же барон на мить ніби випав з реальності. Винен у цьому потьмаренні свідомості був злощасний лист.

Останні рядки, які обер-квізитору вдалося прочитати лише зараз.

«..Доводжу до Вашого відома, що Ваш племінник разом з іншими квесторами сезону був помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину Ви мусите знати.

Із завіряннями в найглибшій до Вас повазі,

Ікс.»

Струнка версія про Чорного Аспіда, надто зухвалого й не обтяженого зайвою повагою до «Пакту про нейтралітет», розсипалася на очах, як Вежа Таїнств під напором заклинань Просперо Кольрауна. Але уламки вже ворушилися, відрощували в'юнкі ніжки й бігли одне до одного, складаючись у мозаїку версії нової – де було місце і спритному Аспіду, і некромантам Чуриха, і ганебним зв'язкам квесторів…

– Доброго… ранку? Дня? Мені хазяї… казати: мені йти на ви. Сюди. Так?

У двері бочком протиснувся незнайомий суб'єкт, одягнений відповідно до обстановки: в усе чорне, від м'яких черевиків до крислатого капелюха. Реттійська мова була для гостя вочевидь не рідною. Конрад мимоволі заходився складати словесний портрет: обличчя одутле, ручки пухкі, очиці бігають. Звислі сиві вуса контрастують із густими темними бровиськами, що зрослися над переніссям в одну лінію. Мішкуватий плащ-балахон приховує статуру. Вік…