На твоїй голові вінець.

Важкий.

Ти – наречена. Поруч стоїть наречений, Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. Рясніють стрічки, банти, мережива, золоте шиття та коштовне каміння, що робить барона схожим на причепурену жінку. Записний чепурун, манірний франт, а зовсім не залізний слуга порядку, яким ти зустріла його в «Притулку героїв».

Від нареченого пахне шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

Витончена, безневинна шпажка висить на поясній портупеї.

– Хай буде союз ваш миротворящим і всеосяжним, як благословенний союз Вічного Мандрівця і Нижньої Мами, бурхливого неба і тихого болота, витоку й завершення… – бубонить старенький жрець-вінчальник.

– Хай…де-е!.. – хором озиваються запрошені гості, юрмлячись у темних нефах храму. Хор звучить двозначно.

Ліплені півні на стінах роззявляють дзьоби й відстовбурчують гребені.

Рідко розставлені свічки мерехтять у шандалах. Відкидають дивні, безглузді тіні. Через вінець твоя голова має їх дві. Через шлейф і карликів-пажів у твоєї тіні виросло довге, сегментоване черевце сколопендри й чотирнадцять ніг. Через шпагу у тіні барона з'явився чималенький, прямий як ціпок, хвіст. Конрад ворушиться і крутить хвостом, зачіпаючи середній сегмент твого черевця. Ще в баронської тіні почали проростати додаткові руки – листочки з розпуклих бруньок. Це, напевно, банти і буфи. А портупея та широкий пояс дарують «темному квізу» потрійний живіт.

Тіні гостей у нефах вражають уяву.

Щоб описати їх, треба бути трубадуром чи божевільним.

– …у війні та мирі, злочині та карі, названі та безіменні…

– Як тебе звати? – раптом запитує наречений.

– Забув моє ім'я? – смієшся ти у відповідь і раптом розумієш, що ім'я нареченого вивітрилося з пам'яті. Так століття вивітрюють камінь скелі, вкриваючи могутню твердиню виразками й віспинами. Карл, Кристофер, Коннор, Конан, Кеннет… Барон? Баронет? Граф, маркіз, есквайр?.. Квіз? Віг?! Чи взагалі гвардійський офіцер?

На хорах злітають голоси півчих, безстатевих хлопчиків, схожих на геніїв повітря. Замість весільного гімну вони співають арію Терціні з трагедії «Зоря»:

Прокинувшись, ти довго лежиш і дивишся у стелю. Знайома спальня. Після смерті тітоньки Есфірі з'ясувалося, що свій будиночок вона заповіла далекій родичці Генрієтті Кукіль. «Ляльковий будиночок», як сумно пожартував бойовий маг Просперо, розписуючись під заповітом у присутності нотаріуса.

Сон був віщий.

Але зараз тобі не хочеться розгадувати його зміст.

І заміж теж не хочеться.

Хоча барон – завидний кавалер.

* * *

Вранці вихідного дня столиця нагадувала пустелю. Населення відсипалося після трудових буднів. Залишалося лише заздрити сонному, вкритому теплими ковдрами населенню.

Заздрість була млявою і нудною, як вуж у затінку паркану.

Копитця віслюка лунко цокали по бруківці вулиці XCVII-ro Возз'єднання. Звук горохом відскакував від сіро-жовтої цегли фасадів і йшов гуляти рикошетом – подвійним, потрійним, від стіни до стіни, від краю до краю. Імпровізований бомбулюм бадьорив, проганяючи залишки сну.

Анрі навіть почала наспівувати щось енергійне, у дусі військових маршів.

Віслюк вольностей хазяйки не схвалив. Моргнув розумним оком, затанцював на місці, прядучи довжелезними вухами. Йому хотілося назад у стійло, до оберемка запашного сіна. До думки віслюка, подарованого вігілі Просперо Кольрауном на знак вдячності за чуйність, варто було прислухатися. Особливо коли очі тварини наливалися бурштиновою жовтизною, як зараз. Втім, якби погляд Гіббуса спалахнув криваво-червоним, вігіла не забарилася б дослухатись до застереження. А бурштин можна й проігнорувати.

– Ворушися, Гібе.

Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.

– Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з'їсть на вечерю.

Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.

– Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!

Будь-кому, хто знається на Високій Науці, – або хоча б тямить у віслюках і конях – слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди мезальянсів між жеребцями-тулпарами зі степових табунів Юк-Таджала, у чиїх жилах текла частка крові диких гіпогрифів, і білими ослицями Баал-Хема, мірабіли цінувалися за розум і відданість хазяям. Тривалість їхнього життя часто перевищувала час, відпущений людям. Підкований «щасливими» підковами на заговорених цвяшках зі срібла, непоказний з вигляду віслюк заввиграшки обганяв чистокровного рисака. Були в мірабілів також інші унікальні якості, але про рідкісні достоїнства вголос не розповідали, побоюючись наврочити.

Зате часто говорили про ціну, ойкаючи та охкаючи. Звести непокірливого тулпара з баалхемською ослицею завбільшки з тяглову кобилу, – півбіди. А спробуй вигодуй новонародженого мірабіла, неодмінно розоривши при цьому три ячмінні поля; підріж, щоб правильно стояли, вуха; старанно, більше ласкою і вмовляннями, аніж ворожінням, прихили тварину до хазяїна, інакше перша поїздка може стати останньою; замов спеціальне сідло, бо горб мірабілів на початку кожного місяця стає болючим… Точніше, двоє спеціальних сідел – вігіла воліла їздити по-чоловічому, але в певні дні без дамського сідла ніяк.