– Говоритимеш?

Чонкін мовчав.

– Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?

Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.

Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.

Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.

– Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні…

Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одривати від роботи.

– Опусти руки! – наказав він Чонкіну. – І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.

З цими словами він вийшов.

Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіпов з’явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.

Повернувшись до свого кабінету, Філіпов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.

– Повернись! – незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу. – Сядь! – кивнув він на табуретку.

Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.

– Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?

Чонкін ковтнув слину і промовчав.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним?

Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків’ям.

– Визнаю, – ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув.

– Так! – пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу. – А в чому саме ви визнаєте себе винним?

– А іменно винним себе визнаю в усьому.

– Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.

І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике «ч», вмочив ручку в чорнило, написав «о», ще раз умочив, написав «н» – і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.

– От і молодець, – сказав він. – Хочеш яблучка?

– Давай, – мовив Чонкін, махнувши рукою.

5

Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?

– Перепудився дуже, – відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.

Йому казали:

– Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.

– Свистів він усе, – мовив Штик.

– Хто? Я? – бив себе Чонкін кулаком у груди. – Та щоб мене… Ти запитай лейтенанта. Він же зна.

– Та кинь, – махнув рукою Штик. – Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.

Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев’яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.

А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, нив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бєляшовою, переніс об’єкт охорони, порушував форму одягу (з’являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з’явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов’язку, що рівнозначно дезертирству.

Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?

Так, мусить. Але побоюється. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати. 6