Ті мовчать, але видом своїм кожен дає зрозуміти, що не він.

– І я не кумекаю. Того шо ми з вами сільські валянки, ми знаємо тіко, як служить нашій партії, нашій совєцькій власті і як бороться з їхніми ворогами. А єслі й заучуємо шо наізусть, то тіко історичеські указанія товариша Сталіна. А от товариш Запятаєв, він по-латинському понімає, а може, і ше по-якому.

І тут вся доброзичливість з нього вмить злетіла, обличчя стало жорстким і холодним, як промерзла цеглина.

Я спробував виправити становище, намагався навіть гопака вшкварити, але Худобченко, подивившись, зауважив, між іншим, що і гопак у мене виходить «по-латинському».

Тієї ж ночі мене взяли просто з постелі, допитував особисто Роман Гаврилович Лужин, розбив носа, вибив два зуби, і ось тепер я – латинський шпигун.

Запятаєв зітхнув, витяг з кишені свій портсигар, пригостив Чонкіна «Казбеком» і сам запалив.

– Що ж робити, – сказав він, – винуватити нікого, окрім себе. А як же йшов! Як ішов! Мені б тільки до Москви дістатися, а там я б уже… В умовах воєнного часу я б стільки міг навернути. Та ось промахнувся. Та я знаю, я не сам. Таких, як я, багато. Вони скрізь. Вдень і вночі, всі гуртом і кожен зокрема, вони роблять свою справу, і вони непереможні, бо ніхто з них ніколи, ні за яких обставин не повинен розкриватися. А коли й трапиться такий дурень, як я, він мусить негайно й безжалісно бути знищеним. Щоб ніхто, ніколи, нічого… – Запятаєв кинув цигарку, стис пальці в кулаки, потряс ними і хотів заплакати, але тут у дверях з’явився вертухай і запитав:

– Хто з вас Чонкін? На вихід! – і відступив, даючи дорогу.

4

Підслідний Іван Чонкін сидів на табуретці під стіною праворуч від лейтенанта Філіпова, але на великій відстані од нього, ближче до дверей. Відстань була визначена інструкцією, що передбачала можливість нападу на слідчого. Над білявою головою лейтенанта висів портрет Сталіна з дівчинкою на руках. Дівчинка усім своїм виглядом виявляла глибоку вдячність Сталіну за своє щасливе дитинство. На протилежній стіні висіла цитата з промови Сталіна, оформлена у вигляді барвистого плаката:

«Ми повинні організувати нещадну боротьбу з усіма…» – прочитав Чонкін і, стомившись від читання, перевів погляд на вікно, яке було навпроти нього. Нижня половина шибки заквецяна білою олійною фарбою з патьоками, у лівому кутку видряпане одне коротке слово, яке Чонкіну доводилося читати й раніше.

Якби зафарбованою була не нижня половина вікна, а верхня чи взагалі ніяка, то Чонкін міг би побачити неширокий запилюжений майдан і Нюру, що стояла посередині, розкручуючи сумку в руці. Чонкін не може бачити Нюру, і Нюра не може бачити його. Його бачить ворона, котра злетіла на вершечок напіввисохлої тополі. Ворона сидить на гілці і байдуже косить оком на Чонкіна. Їй все одно, на кого і на що дивитися – на корову, на Чонкіна чи на стовп. Ось вона сполошилася, вдарила крильми, важко здійнялася, щезла за лівим краєм вікна, але тут-таки з’явилася знову і сіла на ту саму гілку.

Дивлячись на ворону, Чонкін замислився. Це ж треба, думав він, скільки на світі всілякої тварі. І ворони, і собаки, й індики, і блохи, і люди, й гадюки, і риби, і всілякі павуки. І кожна твар для чогось живе і чогось хоче, а хто знає чого?

– Прізвище?

Чонкін здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.

– Чиє? – здивовано запитав Чонкін.

– Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.

– Наше? – ще більше здивувався Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.

– Ваше, – повторив лейтенант.

– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.

– Через «і» чи через «и»?

– Через «чи», – сказав Чонкін.

У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.

– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…

– Що, що? – перепитав Чонкін.

– Батьки ваші хто?

– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.

– Я розумію, що не корови. Чим займаються?

– У гробу лежать.

– Тобто померли?

Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?

– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.

– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…

– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.

– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?

– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.

– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?