Того дня, після розмови з Нюрою, він зайшов у чайну, з кимось там зустрівся, з кимось там випив і повертався додому пізно увечері. Пальто на ньому було розхристане, шарф стирчав з рукава, а шапку він забув у чайній.

Прокурор ішов непевним кроком, хилитався із боку в бік, зашпортувався, зупинявся і розмахував руками.

– Дурепа! – казав він уявній співбесідниці. – Подумаєш – я вагітна. Я, може, також вагітний. А коли вагітна, так що ж, на руках тебе носити? Вагі-і-ітна! Теж мені дивина, ха-ха, вагітна. Так тебе ж ніхто не саджає. З тобою по-хорошому. До тебе гуманізм проявляють. Відречися від нього – і все, і ніхто тебе не зачепить. Так ні ж бо. Дядечку, він хороший. А що в ньому хорошого? Та мені, коли б дозволили, я, може, ще кращим був би. Але не можу, тому що я хто? Я прокурор. Так, прокурор, – він змахнув рукою, і перед очима в нього майнула пістрява стрічка. – «Змія!» – здогадався Павло Трохимович. – Змія! – закричав він не своїм голосом і з усієї сили кинувся бігти. Спіткнувся, упав, вдарився головою об дорогу. На щастя, о тій порі вулиці міста Долгова ще не мали твердого покриття. Зараз, щоправда, багато чого змінилося. А втім, твердого покриття немає, здається, й дотепер. Ну, а тоді, якби було покриття, то одним прокурором могло б стати менше. А прокурорів треба берегти. Ви скажете, а навіщо їх берегти, їх багато. Це, звичайно, так. Але все таки шкода й прокурора.

Вдарившись головою, прокурор Євпраксеїн лежав ницьма на дорозі і не подавав ніяких чітких ознак життя. Згодом, отямившись, він чув, як хтось підійшов, хтось нахилився над його розпластаним тілом. Прокурор застогнав.

– Ви живі? – співчутливо запитав незнайомий чоловічий голос.

– Не знаю, – Євпраксеїн намагався підкласти під себе руки, аби зіпертися, і знову побачив, що до нього повзе щось довге.

– Знову змія! – сказав він пригнічено, і голова його упала.

– Що ви, громадянине, яка змія? Це ж ваш шарф.

– Шарф? – прокурор розплющив одне око, посмикав рукою, і те довге також смикнулося. – Ти диви, шарф! А я думав – змія. А я змій не люблю. Я їх боюся. Ти думаєш, що я нічого не боюся? Ні, боюся. Тому що я жива істота, а все живе боїться.

З допомогою незнайомця він звівся на ноги й хилитався, не зважуючись рушити з місця.

– Спасибі, друже! – бурмотів він. – Спасибі! Не знаю навіть, чим тобі віддячити. Що для тебе зробити?

– Припалити не знайдеться? – запитав незнайомець і витяг з-за вуха цигарку.

– Зараз, – заквапився прокурор. Його переповнювала вдячність, і йому дійсно хотілося зробити щось хороше для цієї незнайомої, але, безумовно, доброї людини. – Одну хвилиночку. – Він поліз до лівої кишені, для цього йому довелося чомусь розвернутися на триста шістдесят градусів ліворуч. У лівій кишені сірників не виявилося. Тоді він поліз до правої кишені і знову зробив повний розворот довкола своєї осі праворуч. Знайшов у правій кишені пачку, відкрив і почав діставати сірники, розсипаючи їх по землі. Нарешті виловив одного сірника і, замахуючись ним, як шаблею, спробував чиркнути по пачці.

– Дайте, я сам, – запропонував незнайомець.

– Ні-ні, – сказав прокурор. – Я хочу проявити нова… пова… вагу.

Руки тремтіли, сірники ламалися. Нарешті один із них зашипів і спалахнув. Євпраксеїн підняв його до рівня свого обличчя. Незнайомець з цигаркою потягся до вогню, глянув на Євпраксеїна, здригнувся й відсахнувся.

– Ви прокурор? – запитав він схвильовано.

– Прокурор, – кивнув Євпраксеїн. Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.

– Та куди ж ти? – розгубився Павло Трохимович. – На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!

Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши «от дурень!», сплюнув.

Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:

– Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся, – казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі. – Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині – вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я – прокурор. Я прокурор! – повторив він і побрів далі. – Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м’якодухість. Ось поб’ємо німців… Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою… Тоді будемо кожного по голівці… гладити. А зараз не час… – він зупинився, поміркував. – І вчора був не час. – Він ще поміркував і озирнувся. – І завтра буде не час. – І знову підвищив голос. – А та все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! – вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.

– Господи! Знову? – вжахнулася Аза.

– Знову, – кивнув Павло Трохимович. – А ти все цеє? – він потер під очима, ніби також розмащував крем. – Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

– Пашо! – сказала вона докірливо.

– А що «Пашо?» Що «Пашо»! – він погладив пальцем її халат. – Халатик, бач, шовковий.

– Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

– Так, звичайно. – Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. – Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… – він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: – …убиваю.

– Пашо! – закричала вона. – Подумай, що ти верзеш?