Худий неголений дядько в довгій до п’ят шинелі дихнув на Єрмолкіна перегаром:

– Батьку, дурку хочеш?

– Дурку? – здивувався Єрмолкін. – Яку дурку?

– Та ось, – дядько одвернув полу шинелі, і Єрмолкін побачив протитанкову рушницю з укороченим дулом.

– Ви збожеволіли, – сказав Єрмолкін і пішов далі. Але, доки він проштовхувався, йому ще запропонували купити орден Червоного Прапора, фальшивий паспорт і довідку про тяжке поранення.

«Що ж це таке? – думав Єрмолкін. – І де я перебуваю?»

– Дядечку, га, дядечку, – Борис Євгенович озирнувся. Дівиця з яскраво нафарбованими вустами тримала його за рукав: – Дядечку, ходімо в сарайчик.

– В сарайчик? – перепитав Єрмолкін, підозрюючи, що за цим приховується щось жахливе. – А, власне, для чого?

– А для того, – усміхнулася дівиця.

– Для того?

– Еге ж, – кивнула вона. – Я недорого візьму, всього півсотеньки.

– Ви що це таке говорите? – зашипів Єрмолкін, озираючись і наче шукаючи підтримки в довколишніх.

– А що говорю? – образилася дівиця. – Що говорю? Он за склянку махорки сотню беруть.

– Ач ти, – втрутився в розмову продавець махорки. – Зрівняла теж. Склянкою махорки сто разів насмалишся, а ти за один раз ген скільки дереш.

– Ти його, дядечку, не слухай, – відмахнулася дівиця. – Він дурень. Він різниці не розуміє. Ходімо, дядечку, не бійся, я чиста.

– Та як ви смієте? – багровіючи, підвищив голос Єрмолкін. – Як ви смієте пропонувати мені таке паскудство? Я комуніст! – додав він і вдарив себе кулаком у запалі груди.

Важко сказати, на що Єрмолкін розраховував. Може, розраховував на те, що, почувши, що він комуніст, весь хитрий ринок збіжиться до нього, аби потиснути йому правицю чи змастити голову єлеєм, може, захочуть брати з нього приклад, наслідувати його в усіх починаннях.

– А-а, комуніст, – скривилася дівиця. – Сказав би, що не стоїть, а то – комуніст, комуніст. Давити таких комуністів треба! – закричала вона раптом верескливо.

– А… – сказав Єрмолкін і знову почав озиратися. – Та як же це?

Він думав, що хоча в присутніх тут людей і переважають приватновласницькі інстинкти, але вони дадуть рішучу відсіч цій ворожій вилазці, та ніхто на подію не звернув ані найменшої уваги, лише однорукий поглянув на Бориса Євгеновича співчутливо:

– Ходи, ходи, а то ще справді задавлять, – сказав він майже доброзичливо і тут же, забувши про Єрмолкіна, закричав: – Тютюнець-кріпачок!..

Не знаходячи ні в кому іншому ніякої підтримки, Єрмолкін весь якось згорбився, зіщулився і став продиратися крізь натовп, а дівиця плюнула йому навздогін і, зовсім не боячись ніякої відповідальності, прокричала:

– Комуніст сраний!

Зачувши такі слова, Єрмолкін навіть пригнувся. Йому здавалося, що зараз спалахне блискавка, вдарить грім чи хоча б пролунає міліцейський свисток. Але не сталося ні того, ні іншого, ні ще чогось.

13

Вибравшись із натовпу, Єрмолкін одразу наддав ходи. Дівиця відстала. Але у вухах йому все ще звучав її верескливий голос. Комуніст ср… Ні, він навіть подумки не міг додати до цього, по суті священного, слова такого непідходящого і блюзнірського епітета. Який жах, думав Єрмолкін. Звідкіля взялися ці люди? І куди дивиться влада? А цей старий з його дурнуватим провіщенням? Стережіться коней… Яка нісенітниця!

Розмірковуючи так, він не помітив по дорозі ні дерев’яного містка, ні тину, ні блакитної лавки, але все ж якимось чином опинився перед своїм будинком і одразу впізнав його. «Як же я його знайшов? – здивувався Єрмолкін і сам собі відповів: – Так, напевне, кінь знаходить дорогу додому. Йде, ні про що не думаючи, і ноги самі доводять його до місця. Тьху! – з серцем сплюнув Єрмолкін. – Далися мені ці коні!..»

Увійшовши в дім, він побачив за столом, накритим квітчастою скатертиною, немолоду, виснажену жінку в темному ситцевому платті. Відставивши убік чашку з чаєм, жінка дивилася на пришельця здивовано й розгублено. Жінка ця схожа була на дружину Єрмолкіна, але виглядала значно старшою, ніж він уявляв. Він навіть подумав, що це, можливо, зовсім і не дружина, а теща приїхала з Сибіру, але жінка кинулася до Єрмолкіна, скрикнула: «Борисе!» (він пригадав, що саме вона, його дружина, завжди вимовляла його ім’я з наголосом на першому складі) і повисла на шиї, чого тещі, як правило, не роблять. Притулившись до його грудей обличчям, вона плакала і белькотіла щось незрозуміле, але він втямив, що вона докоряє йому за надто довгу відсутність.

– Ну-ну, – заспокоював він, поплескуючи її по кістлявій спині, – ти ж знаєш, у мене останнім часом було багато роботи.

– Останнім часом, – схлипувала вона, – останнім часом. За цей час я могла померти.

– Ну навіщо ж так. – М’яко відсторонивши дружину, він зазирнув до сусідньої кімнати, котра була, наскільки він пам’ятав, дитячою. Але нічого дитячого, тобто ні ліжечка, ні іграшок, ні самої дитини, не вгледів. Борис Євгенович повернувся до дружини.

– А де ж наш… – намагаючись пригадати ім’я сина, він пожував губами, – а де ж наш… карапуз?