Відновив «мерином», ще раз прочитав і…

Катя прасувала на кухні чоловікові білу сорочку, коли почула нелюдський крик. Вбігши до кімнати, вона побачила чоловіка в неприродній позі. Повільно сповзаючи на підлогу, він смикав ногами, бився головою об спинку стільця і, вирячивши очі, репетував так, наче два десятки скорпіонів уп’ялися в нього з усіх боків.

– Борисе! – вигукнула Катя, кидаючись до чоловіка і термосячи його за плечі. – Що з тобою?

Борис волав, продовжуючи сповзати. Вона схопила його попід руки і тягла до себе, намагаючись втримати на стільці. При всій зовнішній миршавості він виявився дуже важким. Нарешті їй вдалося надати його тілу стану нестійкої рівноваги.

– Ти посидь, – сказала вона, притискуючи його плечі до спинки стільця, – я зараз.

Вона принесла кварту води. Борис Євгенович жадібно вхопив кварту і, цокаючи об неї зубами, розпліскуючи воду на груди, зробив кілька судомних ковтків і наче трохи заспокоївся: відкинув голову на спинку стільця, буцім готувався до того, що його голитимуть, відкрив рота й закотив очі.

– Борисе! – лагідно сказала Катя. – Скажи мені, що з тобою?

– Там, – не міняючи пози, Єрмолкін зігнутим пальцем вказав на газету, – там… Прочитай сама… те, що підкреслено.

– «Вказівки товариша Сталіна, – прочитала Катя, – для всіх радянських людей…»

Єрмолкін слухав, прикривши очі, наче від яскравого світла. Він напружено чекав цього злощасного слова, сподіваючись, що Катя прочитає його так, як воно мало звучати насправді.

– «…стали мерином мудрості і глибокого…»

– Досить! – Єрмолкін схопився і з невластивою для нього енергією заметався по кімнаті.

Вона стежила за ним розгублено.

– Ти ж сам просив…

– Я нічого не просив! – продовжуючи бігати, він заткнув пальцями вуха. – Я нічого не хочу навіть слухати.

Вона знову взяла газету, прочитала не лише підкреслені, але й кілька рядків до і після. Вона читала повільно, ворушачи губами. Він підбіг до неї і вирвав газету.

– Борисе! – вигукнула вона. – Я не розумію, чим ти так схвильований?

Він зупинився наче вкопаний.

– Як не розумієш? – Повернувся до грубки. – Вона не розуміє! – Повернувся знову до дружини і запитав по складах: – Що ти не ро-зу-мі-єш? Ти бачиш, що тут написано? Це ж цілковита нісенітниця. Вказівки стали мерином. Мерином, мерином, мерином…

Він пожбурив на підлогу газету і схопився за голову.

Катя дивилася на нього зі співчуттям і розгублено. Вона дійсно не розуміла. Зважаючи на вади свого жіночого розуму, вона гадала, що фраза, котра зняла таку бурю в душі її чоловіка, не більша нісенітниця, ніж все решта.

– Але, Борисе, – сказала вона м’яко, – мені здається…

– Тобі здається! – заволав він. – Їй здається! Що тобі здається?

– Мені здається, – сказала вона тихо, намагаючись не збурювати його гніву, – можливо, це не така вже й дурниця. Ти пам’ятаєш, у фізиці одиниця потужності вимірюється кінською силою. А мудрість товариша Сталіна, можливо, вимірюється…

– Мерином? – підказав Єрмолкін.

– Еге ж, – кивнула вона з посмішкою. – Ну, може, не одним, а двома, трьома.

– Ха-ха-ха! – голосно розсміявся Єрмолкін. Він сміявся істерично й нестримно, так само, як щойно плакав. І раптом зупинився й вирячив очі.

– Дурепа! – сказав він тихо. Вона відсахнулася, наче від удару.

– Як?

– Дурепа! Дурноверха! У твоїх курячих мізках сто меринів глупоти.

– Борисе, – мовила вона докірливо, – я ждала тебе стільки років.

– І даремно, – заверещав він. – Все через тебе, через твого доходжалого синочка.

– Борисе!

– Що «Борисе»? Один раз за всі роки дозволив собі, і ось… Ні, треба щось робити.

Він скинув з себе піжаму, пожбуривши в різні боки верхню й нижню її половини. Одягнув свій звичайний костюм. І, обізвавши ще раз дружину дурепою, проклинаючи себе за те, що піддався слабкості й вирішив провідати сім’ю, кинувся геть із дому.

В єдиному на все місто газетному кіоску «Більшовицькі темпи» були вже розпродані. Про всяк випадок Єрмолкін зазирнув на пошту і там дізнався, що передплатникам розіслано всі примірники, а один, як завше, одіслано до Москви, в бібліотеку імені Леніна.

14

Що було далі, різні люди розповідають по-різному.

Згідно з однією версією, Єрмолкін вдався до відчайдушної і по-своєму безприкладної спроби вилучити й знищити весь тираж зі злощасним «мерином». З цією метою він начебто обійшов усіх передплатників, котрі проживали в межах міста Долгова, і об’їхав усіх, що проживали за межами. Він відвідав також районну бібліотеку, кабінет партійної освіти, всі червоні кутки колгоспів, радгоспів, підприємств місцевої промисловості. Деякі примірники він викупив (іноді за великі гроші. В одному випадку називають навіть суму в сто карбованців), деякі випросив задарма, а деякі вкрав. У результаті йому вдалося зібрати весь тираж, крім одного примірника, якраз того, що був відправлений у бібліотеку імені Леніна. Після цього Єрмолкіна, кажуть, стали мучити кошмари. Він уявляв собі, що там, у бібліотеці, цей номер негайно прочитають і одразу дадуть знати Куди Слід, а Звідтіля (в Москві все близько) може дійти й до самого Сталіна. І кажуть, що Єрмолкіну начебто щоночі снився один і той самий сон: Сталіну приносять газету з «мерином», підкресленим червоним олівцем. Сталін читає написане, Сталін палить люльку, Сталін спокійно запитує: