Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю.

— А ти не бре? – раптом прискалив око кремезний отаман.

— Хай покарає мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! – скоромовкою заприсягнувся Борислав.

— Тодi на сьому й покладемо! – сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в неї зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи своєму захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який правує небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбирає в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.

— А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил багато є й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. Їж, Мокошо!

I почалося загальне трапезування.

Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя.

Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала їхню долю. Косаки сприймали її слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви своїм богам та богиням.

Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.

Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:

— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.

В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише потому спокiйно лiг спати…

Мiсяця того ж в останнiй день

Уранцi, коли косаки зiбралися в дорогу, Богдан сказав отамановi:

— Пiйду в греки.

Вони стояли на битому Соляному шляху – малий отрок на сiрому жеребцi й загартований у сiчах отаман iз довгим оселедцем чуба, що визмiювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман анi слова не сказав Богдановi. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичцi князя Юра, й що тепер iде шукати слави. В iншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вiчу той отрок заслуговував на шану – то був не звичайнiсiнький князюк, пихатий i розбещений волостю, а рiвний йому й товаришам його мiж Богдан Гатило.

На взбiччi Соляного шляху стояла валка возiв, що прямувала з далеких сiврських Холмiв. Гречники їхали в Ольбiю по сiль i в Києвому городi вчора дiзналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.

— Стережися мести, – тiльки й сказав отаман Богдановi й нахилив корогву вперед: – Потягнiмо, браттє!

Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весiлля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чеснiй сiчi з ворогом, а в сутичцi за жону.

Косацькi конi збивали копитами куряву й вiддалялися на полунiч, а юнак стояв i понуро дивився їм услiд. Щирий луганський сiкун припав йому до душi, Богдан охоче лишився б у його чотi, бiльшої слави нiде не заживеш, як серед вiдчайдушної браттi сiроманцiв-лугарiв, але отаман сказав: «Стережися мести», – й се була жива iстина, вiд якої на душi ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвостi гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич – Годечан, брат уперше Джюрджевi, й хоч вiн був рокiв на шiсть чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотiлося: Годечан видавався якийсь худорлявий i кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав вiн, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думцi саме княжича Годечана.

Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й, голосно проказавши: «Свiтовиде, не забудь нас у дорозi», – махнув рукою. Гречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбiччя на шлях.

Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до самої Ольбiї й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.

Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до своїх и заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання, обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:

— Гатиле!

Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.

Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'їхали вкруп.

На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:

— Хто йде?

Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.