— Нiт, не з Чорнобильського. – Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. – 3 Луганi-рiчки. Чув єси?

— Чув єсмь…

— Ось таке, – пiдсумував кремезний косак i гукнув до своїх: – Розсiдлуй, братове!

Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи.

Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж днi?

— Не горить, – смiявся косацький отаман. – Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильськiй землi?

— На Чорнобильськiй.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? – вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?

— Вiдаю, – мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? – запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, – ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звiра?

— Лось, – одказав хлопець.

— Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – усмiхнувся хлопець.

— А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?

— Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.

— О! – погодивсь отаман. – А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?

— Вiдаю!

— То й ти єси медвiдь?!

Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, – пiдшморгнув Борислав.

— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не вiдаю.

— Так слухай. Є така пiсня:

Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,

Та втну собi дубову тесочку,

А на тiй тесi та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Вiддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, – закiнчив вiн. – То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти i єси русин. Усi поляни – руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? – вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! – здивувався косак. – Пощо?

— Княжич, – вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.

— Велике цабе, – посмiхнувся косак. – Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв.

— А ти, вуйку, не дивися… Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом…

I почав розповiдати про позавчорашнє бойовисько пiд Києвим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю своєї розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi:

— От се по-нашому! – Тодi подумав i тихо сказав: – Iди до моєї чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич… Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що вiн, Богдан, заколов учора вночi їхнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом.

— Братове! – гримнув до товаришiв отаман. – Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!