— Що то в тебе є? – по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, – звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. – Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.

Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:

— Се дiло його рук.

Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:

— Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впiзнала.

— I я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi…

— Я вже-м невiста, княгине, – сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.

— Чия ж єси невiста?

Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:

— Тура, князя косарiв луганських.

— Джурджа… – промовила Рада. – Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.

— Пiдсади ж! – невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.

— Спаси Бiг, – вiдповiла та. – Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! – гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, – сказав вiн. – Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:

— Отих… побитих… спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.

Мiсяця того-таки в наступний день

Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.

Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.

— Ти бери гнiдого, а ти рябу, – сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.

— Студено, – позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався.

Коли троє юних комонникiв виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озброєнi так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.

— Куди? – спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, – так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин.